«Ми часто говоримо, що Джеймс Джойс, великий ірландський поет і романіст, вважав Дублін словами із книги. Точнісінько так само ми уявляємо собі будинок як текст, а потім вже візуалізуємо його».

Івонн Фаррелл

Цьогоріч найвища нагорода архітектури, Прітцкерівська премія, була присуджена Івонн Фаррелл і Шеллі Макнамара із Grafton Architects (Дублін, Ірландія). Фаррелл і Макнамара є 47-м і 48-м лауреатами і четвертою та п’ятою жінками серед нагороджених. Розповідаємо, чому вони є видатними фахівчинями та завдяки чому отримали премію.

Вам буде цікаво: Арата Ісодзакі – лауреат Прітцкерівської премії у 2019 році

Біографічна довідка

Історія тандему почалася багато років тому, коли дві молоді жінки зустрілися у Школі архітектури Університетського коледжу Дубліна. Після блискучого завершення навчання Фаррелл та Макнамарі скористалися наданою можливістю викладати. Ця робота завжди розглядалася ними як важлива частина професії, «паралельна реальність… і спосіб передати свій досвід і подарувати його іншим поколінням». Вони були лекторками у багатьох навчальних закладах по всьому світу, зокрема в Політехнічній школі Лозанни та Академії архітектури Мендрізіо.

У 1978 році жінки заснували архітектурне бюро Grafton Architects, назвавши його на честь вулиці, де знаходився їхній перший офіс, – так архітекторки хотіли підкреслити почуття місця, а не людей, що за ним стояли. На початку серед засновників бюро було ще троє людей, але невдовзі лишилися тільки Фаррелл та Макнамара.

Зараз Grafton Architects має вражаюче портфоліо із видатними культурними та академічними проєктами, як-от Urban Institute of Ireland, University College Dublin (Дублін, Ірландія, 2002); Solstice Arts Centre (Наван, Ірландія, 2007); Громадська школа в Лорето (Мілфорд, Ірландія, 2006);  Медична школа Університету Лімерика (Лімерик, Ірландія, 2012).

Джерела натхнення та ключові проєкти

Основна територія діяльності тандему – рідна Ірландія. Шеллі Макнамара, розповідаючи про своє «архітектурне пробудження», згадує раннє дитинство та перше своєрідне відкриття – будинок XVIII століття на головній вулиці міста Лімерик, який захоплював її своїм простором та світлом. Івонн Фаррелл так само згадує рідний Талламор у графстві Оффалі, особливо його ландшафти, що створювали відчуття близькості до природи.

Громадська школа в Лорето (Мілфорд, Ірландія, 2006). Ph: Ros Kavanagh

Їхнім першим проєктом за межами батьківщини став університет Луїджі Бокконі в Мілані (Італія, 2008). Він отримав премію першого Всесвітнього архітектурного фестивалю у Барселоні та був названий Всесвітньою будівлею року (World Building of the Year).

Дійсно, сіра будівля з черепашника з гігантським холом та нетривіальним підсвічуванням – видатний зразок сучасної архітектури.

У 2012 році бюро Grafton Architects стало володарем Срібного лева на Архітектурній бієнале у Венеції. А трішки пізніше, у 2015 році, спроєктований ними неймовірний  університетський кампус UTEC Lima (Ліма, Перу 2015) отримав міжнародну премію RIBA-2016 Королівського інституту британських архітекторів (RIBA).

Університетський кампус UTEC Lima (Ліма, Перу 2015)

Особливості проєктів

Архітекторський тандем працює у багатьох масштабах – від великих інституційних будівель до будинків площею трохи більше 100 квадратних метрів. Навіть їхні монументальні творіння розбиті на зони та деталізовані таким чином, аби надати простору більше інтимності. Людського масштабу у великих будівлях вони досягають завдяки комбінації просторів та обсягів різних розмірів. Таким чином утворюються діалоги між будівлями та навколишнім середовищем.

Багато уваги приділяється світлу: Фаррелл та Макнамара розуміють, як проєктувати складні секції будівель таким чином, аби природне світло могло проникати й оживляти простір глибоко всередині них. Світлові потоки з вікон у даху або верхніх поверхів у їхніх інтер’єрах забезпечують тепло та візуальну легкість, допомагають мешканцям легко орієнтуватися у просторі та забезпечують завжди необхідний зв’язок із навколишнім середовищем.

Контурна театральна підлога в Solstice Arts Centre (Navan, Ireland 2007) створює фізичну близькість між глядачами і виконавцями. Щедре розміщення відкритих просторів, вікон, скляних навісних стін і відкритих стель дозволяє природному світлу потрапляти через проходи кімнат, створюючи дивовижні світлові ефекти в Institut Mines Télécom (Париж, Франція).

Institut Mines Télécom (Париж, Франція). Ph: Alexandre Soria

Теорія вільних просторів

Загальносвітове визнання Івонн Фаррелл та Шеллі Макнамара здобули після 16-ї Міжнародної архітектурної виставки (2018) у рамках Венеціанської бієнале, де вони були кураторками із заявленою ними темою, «Вільний простір», і представили архітектуру як «одне із найскладніших та найважливіших культурних явищ на планеті».

«Вільний простір… пов’язаний із щедрістю духу та почуттям людяності, що лежать у центрі задач архітектури… зосередження на вмінні архітектури давати тим, хто її використовує, безкоштовні просторові дари, на її здатності враховувати невисловлені бажання незнайомців».

У «вільному просторі» дует бачить можливість підкреслити світло, тінь, матеріал, рух повітря, силу тяжіння, а також створити «місце без програми», демократичну теорію можливостей. Тут ідеться і про новий погляд на світ, час, пам’ять, культурні шари, і водночас про початкову роль архітектури – давати людині притулок та пов’язане з цим загальне право отримувати від неї користь. Підкреслюється і важливість соціальної ролі архітектури.

Івонн Фаррелл (зліва) та Шеллі Макнамара у Венеції, Італія, у травні 2018 року

Ще однією складовою їхнього успіху є безперервне навчання. «Глобальна практика, – говорить Фаррелл, – дозволяє навчитися багато чому; треба переміщатися і вміти зчитувати різні культурні контексти. Колись я читала про стародавні протоуніверситети, зібрання китайських та індійських вчених, які обмінювалися досвідом і знаннями. Обмін культурою та ідеями сьогодні також важливий, тут немає ніякого бажання завойовувати, немає імперського натиску, немає агресії. Для нас «глобальна» практика – можливість брати діяльну участь в тому, що ви вважаєте по-справжньому хорошим, де б не починався конкретний проєкт».

Премія

Фаррелл та Макнамара мають глибоке розуміння місця, отримане завдяки їхнім дослідженням, спостережливості, повазі до культури та контексту. Їхні роботи підсилюють і покращують місцеві спільноти, вони є своєрідними «хорошими сусідами», які прагнуть внести свій вклад у розвиток простору за межами самої будівлі та в цілому зробити місто кращим. Їхній North Street Street Housing в Дубліні (2000) є одним із таких прикладів: він формує внутрішній двір і надає довгоочікуваний перепочинок від сусідніх жвавих вулиць.

North Street Street Housing  (Дублін, Ірландія, 2000). Photo: Ros Kavanagh

«Вони з великим успіхом намагаються допомогти всім нам подолати те, що, ймовірно, назавжди залишиться серйозною проблемою для суспільства. А саме: як нам будувати житло та робочий простір у світі, де більше половини населення живе в міських умовах, і більшість з них не може дозволити собі надмірностей і розкошів?» – так прокоментував нагородження голова журі Прітцкерівської премії Стівен Брейер.

Дізнавшись про нагороду, Фаррелл зазначила, що «архітектуру можна назвати однією з найбільш складних і важливих культурних видів діяльності на планеті». «Для мене бути архітектором – це великий привілей. Премія стала визнанням нашої віри в архітектуру», – додала вона.

Текст: Наталія Марків-Буковська