Власне житло — одна з головних цінностей людини у Радянському Союзі. Масова забудова міст розпочалася за часів Микити Хрущова. «Маленькое жильё, зато своё». Відтоді хрущовки є невід’ємним атрибутом пострадянських міст. Планувалося, що п’ятиповерхові цегляні будинки простоять не більше 30 років, після чого їх знесуть. Це мало статися майже 60 років тому, але переважна більшість будівель досі існує.

Олексій Мацкевич поговорив із дослідником архітектури Левом Шевченком про принципи радянського містобудування, реконструкцію мікрорайонів і архітектурну спадщину, яку ми залишимо після себе.


— Які архітектурні стилі можна виокремити у радянському містобудуванні?

— Варто говорити не про стилі, а про підходи до забудови: квартальне чи вільне, модерністське, розміщення будинків.

 — Якщо коротко, то у чому відмінність між кварталом і мікрорайоном?

— Квартальна забудова обмежена вулицями з будинками по периметру. Мікрорайон — це те ж саме, тільки із вільним розташуванням будинків.

— Масова забудова Києва в радянську епоху розпочалася з 1956 року. Чому виникла потреба у розширенні?

 — У СРСР була необхідна забудова у вигляді мікрорайонів, адже після Другої світової війни велика частина населення із сіл переїжджала до міст. Владі потрібно було забезпечити всіх житлом. Із масштабним переселенням можна впоратися, якщо забудовувати місто у вигляді мікрорайонів.

— Архітектурна тотожність спальних районів у різних містах Союзу, яку висміювали у фільмі «Іронія долі», — міф чи правда?

— У випадку «Іронії долі», звісно ж, — це гіперболізація, адже у Москві та у Ленінграді будували різні мікрорайони. У найважливіших містах Радянського Союзу були проєктні інститути, які розробляли плани будинків і кварталів. Але для маленьких міст ця ситуація цілком реальна. Міста з населенням до 500 тисяч будували за типовими проєктами, розробленими в Москві або в столиці республіки. Враховували клімат міста: особливості місцевої погоди, освітлення. Але загалом ситуація в Україні, Білорусі, Росії та Казахстані була ідентична — міста заповнювали однаковими будинками.

Вам буде цікаво: Архитектурно-культурное наследие Херсона

— Які основні принципи радянської забудови можна виокремити?

— Принципи забудови в радянський час залежали від епохи. У сталінський період спостерігаємо елітаризацію, тобто чітке розмежування якості житла залежно від того, для кого воно будувалося. Робітників селили у бараки без особливих зручностей, без індивідуальних ванних кімнат і кухонь. А от номенклатурі діставалися величезні квартири. У цих помешканнях могли бути кімнати для прислуги або окремі сходи, щоби служниця не заважала мешканцям на парадних. Також у будинках для номенклатури були великі вікна та балкони.

У післясталінську епоху поділ на елітні та робітничі будинки зустрічався рідше: радянська влада намагалася створити рівність житла. Площа кімнат у хрущовках чи брежнєвках, які надавали робітникам на підприємствах і заводах, була 10–15 м², а кухонь — 8 м². Площа житла для номенклатури була на кілька метрів більшою. До того ж елітні квартири будували без додаткових зручностей. Архітектори деколи експериментували із планами будинків і квартир. Проєкти могли передбачати вакуумний сміттєпровід або ж камери зберігання. Щоправда, безпосередньо перед самим будівництвом усе це «обрубували».
— Планування міста мікрорайонами — це радянський кейс чи світова практика?

— Я би назвав це світовою практикою. Незважаючи на стереотипи, навіть у західній Європі є приклади такої забудови. Подібні спроби є у Лондоні та Парижі. Щоправда, масштаби значно менші порівняно із Радянським Союзом.

— Які є переваги у мікрорайонної забудови?

— Це економічно вигідно, тому що менше грошей витрачається на будівництво. Також це економія землі. На одній ділянці зводять будинок для кількох сотень сімей одразу, а при вільному розміщенні для такої ж кількості людей будують окремі будинки. Не слід забувати, що тоді економили на арматурі для бетонних панелей. У фінансових звітах також не враховували витрати на техніку для будівництва — крани та самоскиди.

 — Чи можна стверджувати, що у СРСР щось пішло не так із масовим плануванням?

— Проблеми були з якістю будівництва, а також із належним обслуговуванням будинків. Якщо ми поглянемо на подібну забудову в колишній Східній Німеччині, то споруди, які зводилися за такими ж принципами, зараз знаходяться у кращому стані, оскільки за ними правильно доглядали.

У деяких хрущовках у 1980-х роках зробили капітальний ремонт, але після 1991 року квартири приватизували. Відтак приділяється дуже мало уваги як зовнішньому вигляду, так і внутрішнім комунікаціям — проводці, водопостачанню тощо.

Читати ще: Старым зданиям — новую жизнь: реконструкция, реновация, реставрация

 — Які головні переваги та недоліки в плані функціональності радянських районів сьогодні?

— У наших умовах більше недоліків, оскільки інфраструктура обслуговування досі відстає. Наприклад, транспортна система Києва досі прив’язана до потреб радянської людини. Автобусні, тролейбусні, трамвайні маршрути зв’язують житлові масиви із заводами, яких давно немає. У 1980-х роках побудували нові величезні райони на зразок Троєщини, Виноградаря, але не провели туди метрополітен. Тому зараз щодня сотні тисяч людей їдуть до найближчої станції метро, де утворюється тиснява, а на дорогах — затори.

Ще одна проблема, яка нині більш-менш вирішена, — це мала щільність торгових точок. У мікрорайонах планували визначену кількість магазинів, аптек, розташованих не у найзручніших місцях. Не варто забувати, що в Радянському Союзі «не було» людей із інвалідністю. Усі ж були нібито здорові, правда? Тоді не приділяли увагу доступності інфраструктури для маломобільних груп населення. Немає будинків, куди можна легко заїхати у ліфт. Також відсутні пандуси, без яких важко піднятися сходами.

— Який термін придатності радянської забудови?

— Хрущовки будували на 30 років, після чого їх мали розібрати і наново звести в сільській місцевості, перетворивши на 3-поверхові будинки. Панельні 9-поверхові будинки розраховані на 90 років експлуатації.

— У Москві планували знести хрущовки. Проте досвід Східного Берліна свідчить, що радянська забудова може бути в чудовому стані. Який із цих кейсів ближчий до українських реалій?

 — У Москві побудували найбільше хрущовок. Знесли кілька будинків, у яких були дуже тонкі стіни, відсутні балкони або було незручне планування квартир. Варто враховувати, що в Україні хрущовки без ремонту вже 30-40 років. Тому їх потрібно спершу обстежити, а вже потім вирішувати: зносити будівлі чи реконструювати.

— Як можна відновити радянські будівлі? Чи є приклади реконструкції цілих кварталів?

— Є досвід міст центральної Європи, зокрема Братислави та Варшави. Там радянські квартали вирішили не зносити, натомість зробили капітальний ремонт за кошти ЄС. Утеплили, поміняли вікна, почистили. Тепер вони мають охайний вигляд. Якщо в Україні реалізують цей сценарій, не бачу в цьому нічого поганого. Але все впирається у фінанси. У Києві реконструювали десятки хрущовок. Це колишні гуртожитки, які у 2000-х перебудували на квартири.

— Чим сучасне планування будинків і громадського простору суттєво відрізняється від радянського?

— Зараз продовжують реалізовувати пізньорадянські принципи планування мікрорайонів. Ідеться про модерністські рішення: вільне розташування будинків, кілька магазинів. Одна із головних відмінностей полягає у поверховості будинків. У радянську епоху зводили 9–16-поверхові будинки, а нині  — 25-ти. У наш час густота населення зросла, тому, на мою думку, краще зводити будинки з меншою поверховістю.

Читати ще: Феномен «городов-призраков» в Китае

— Чи відповідають радянські квартали потребам сучасної людини?

— Ні. Це просто спальне житло, де немає крокової доступності до магазинів. Якщо пощастить, можна жити в одному будинку із супермаркетом, а якщо ні — доведеться йти 15 хвилин. Немає комфортних громадських просторів. Людям доводиться проводити вільний час у радянському парку, який можуть «поремонтувати» старою плиткою. Погана шумоізоляція, цвіль і таргани — проблеми в радянських будинках. Щоби вирішити їх, потрібно виселити людей, відремонтувати всі приміщення і лише тоді знову заселити мешканців.

— Чому в сучасній Україні не змінили підхід до будівництва?

— У нас пропозиція відстає від попиту. Будують так, як простіше забудовникові, а не жителям. Тому що він думає насамперед про власну вигоду: як продати більше квадратних метрів на меншій території. Деякі девелопери переймають прогресивні практики будівництва, але не реалізовують їх повністю. В Україні почали запроваджувати квартальну забудову, як на заході, але загороджують територію парканом. Виходить gated community, закрита спільнота. Нові житлові комплекси із благоустроєм відрізають від міста.

 — Які позитивні моменти ми можемо перенести з радянського планування в сучасне будівництво?

— Є багато вдалих рішень, але це стосується виключно проєктів і планів будинків або кварталів, які збереглися в журналах і архівах. Раніше фасади магазинів проєктували прозорими, зі скляними вітринами. Їх не «зашивали» вагонкою. Крім того, варто відзначити норми озеленення міста. Але задумане ніколи не реалізовували, тому що намагалися заощадити кошти.

На мою думку, потрібно переймати візуальну складову радянського планування та намагатися застосовувати ці норми в сучасних реаліях. Радянська архітектура, яка дожила до наших днів, уже спотворена тривалим використанням. Гадаю, дешевше звести нові будинки, ніж відновити старі, якщо вони не мають культурної цінності.

Образ города: из «джунглей» – к человеку

— Як радянська забудова вплинула на наші архітектурні «смаки», школи?

— Фахівці намагаються переосмислити спадок тієї епохи. Громадська організація «Бібліотека майбутнього» займається відновленням радянських бібліотек у Києві. Вони ремонтують будівлі ззовні і зсередини. Але цього замало, бо ті, хто народилися в 1990-х, уже не застали естетику часів СРСР. Зараз люди сприймають радянську архітектуру як щось потворне. Але в час, коли зводили мікрорайони, їхній вигляд не був жахливим.

— Яку архітектурну спадщину ми залишаємо після себе?

— Сьогодні мало якісної архітектури. Більшість новобудов — це житло. Зазвичай вони не вирізняються цікавими архітектурними рішеннями. Як і в будь-яку епоху, дуже мало житлових будинків є видатними спорудами. Якщо перемістити наші будівлі в реалії Західної Європи, вони виглядатимуть посередньо.

Театр на Подолі, що обурив громадськість, — це якісна архітектура для українських реалій, але досить посередня, якщо міряти західними зразками. Адже у проєкті театру немає цікавих інженерних рішень і не використано унікальних матеріалів. Окрім цієї будівлі я би виділив торговий центр Ocean Plaza в Києві за тривимірний фасад.


Коли потрапляєш у мікрорайон із радянською архітектурою, виникає неприємне відчуття, неначе повернувся до СРСР.  Є велика імовірність, що нинішня архітектура (тут мова йде саме про житлові будинки або комплекси, які зараз зводять один за одним) через років 50-60 викликатиме такі ж самі емоції, як і радянські екземпляри.

Бесідував Олексій Мацкевич

Зміна функцій, відкриті рішення: як архітектори відповідають на виклики пандемії