Заходять Фуко та Сеннет у бар, а там Лікей 🙂

Наприкінці минулого року дві спікерки, модератор та невеличкий натовп слухачів зібралися у київському Port Wine Bar, щоби поговорити про тіло у місті. Про те, як можна аналізувати міста та їхній вплив на нас самих, про те, що із цими знаннями зрештою робити. Ділимося з вами основними тезами діалогу. Луіза Мороз репрезентує та доповнює думки Мішеля Фуко, а Олександра Купченко — Річарда Сеннета.

Луіза Мороз

магістерка філософії, випускниця Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Цікавиться філософією культури, техніки та мови. В інтелектуальних розвідках досліджує, як змінюється поняття культури у постгуманістичні часи і як Інший стає значущим для людини. Також аналізує феномени сучасної культури від штучного інтелекту до креативних індустрій.

Поль-Мішель Фуко (Paul—Michel Foucault, 1926-1984)

французький філософ та історик. Досліджував периферійні для класичної філософії теми — соціальні інституції, психіатрію, медицину, системи тюрем. Найвідоміші праці «Наглядати та карати», «Слова і речі» та «Історія сексуальності» (3 томи).

— Ви знаєте, що в Києві немає повної мапи каналізаційної мережі? Ви можете почати рити яму та натрапити на трубу, по якій щось тече, але цілком імовірно, що ніхто вам не скаже, звідки й куди прокладена ця труба. У Києві діє 577 дитячих садків: на 2019/2020 навчальний рік до них подано близько 35 тисяч заявок, а на наступний рік — уже 56 тисяч заявок. Також за прогнозами аналітиків у 2025 році кияни витрачатимуть на дорогу з дому до роботи та назад близько 4 годин на добу.

Головними героями усіх цих історій є тіла, які страждають: нудяться в заторах, не мають доступу до публічних вбиралень, змушені митися в холодній воді за відсутності гарячого водопостачання, які відчавлюють ноги іншим тілам у метро. Мова йде не про одне конкретне тіло, а про їхнє скупчення — тіла, згруповані та розфасовані у населення. Якщо уявити, що ми — це влада, яка хоче вирішити проблеми населення, то нам би це далося досить складно, адже немає навіть аналітики цих проблем. Ми не завжди знаємо їхній масштаб і обсяг ресурсів, необхідний для вирішення.

На щастя, ми не перші, хто зіштовхнувся з управлінням цими тілесними процесами: випорожненням, переміщенням, навчанням. Тому сьогодні запрошуємо допомогти нам Мішеля Фуко, який звернув увагу на ситуації тілесної повсякденності, що зазвичай перебували на маргінесах класичного філософування. У циклі лекцій «Безпека, територія, населення», які він прочитав у Колеж де Франс у 1978 році, Фуко переплітає та актуалізує кілька попередніх сюжетів свого філософського спадку.

Він резюмує три модуляції влади, три стратегії впливу на ситуацію на прикладі злочину — крадіжки. Що можна зробити із крадіжкою? По-перше, можна діяти в системі коду законності, де є бінарна опозиція дозволеного й забороненого. На кожен злочин існує свій тип покарання — наприклад, страта, вигнання або штраф (і бажано, щоб кара була публічна, демонстративна, настановча для решти глядачів).

Друга модуляція, окрім закону й покарання за його порушення, звертає увагу на саму фігуру винуватця й запроваджує систему спостереження, перевірок і дій щодо нагляду та контролю за індивідом. А покарання передбачатиме сукупність пенітенціарних технік, де трансформація винуватця відбувається в просторі ув’язнення через примусову працю, виховання, виправлення. Ця система створить відповідні інституції та організує тілесність людей у такий спосіб, який дозволить якісніше здійснювати контроль і нагляд за зміною їхньої поведінки.

Третя модуляція ставиться до крадіжки як до злочину, що є частиною серії ймовірних, а значить неминучих подій. Ми не можемо попередити всі крадіжки, але спробуємо управляти злочинністю. Ми поставимо собі питання: за яких умов і в якій кількості крадіжки будуть допустимі для нашого міста? Яке те граничне значення кількості крадіжок, яке не можна перевищувати? Коли, де і серед яких соціальних груп злочинність зростає? Скільки коштує міському бюджету одна крадіжка, а скільки — її попередження?

На прикладі трьох підходів до ситуації злочину представлено суверенний, дисциплінарний та безпековий (біовладний) механізми влади. На останній модус зазвичай звертають менше уваги при розгляді філософії Фуко. Ці три стратегії влади не є взаємовиключними, вони можуть доповнювати одна одну. Наприклад, режиму біовлади дуже складно відмовитися від традиційних пенітенціарних систем та кримінального законодавства. А суверенний модус влади із демонстративним залякувальним покаранням частково спрямований на управління майбутніми крадіжками.

Як на мене, ідея режиму біовлади може слугувати оптимальним підходом до вибору стратегій вирішення проблем міста, які я окреслила на початку. Проблеми міста — це значною мірою проблеми біовлади. Під цим поняттям часто розуміють підхід до управління людиною як живим організмом. Біовладу асоціюють із процесами контролю народонаселення (народження, розмноження, міграція); тут виникають нові техніки — аборти, репродуктивні технології, щеплення.

Найкраще допоможе зрозуміти сутність влади і зокрема біовлади у роботах Фуко його пізнє поняття «гувернаментальність» (gouvernementalité). Це сукупність практик та технік управління від епохи до епохи, від культури до культури. Гувернаментальність підкреслює те, за що ми найбільше любимо Фуко, — його сміливість. Сміливість протистояти великим класичним філософським теоріям минулого, які намагалися редукувати владу до політичного апарату, державної інституції або юридичної системи. Фуко демонструє антиесенціалістський підхід. Він не питає, що таке влада; натомість його цікавить, як влада здійснюється, в яких місцях вона реалізується, які відбуваються взаємодії під час здійснення влади.

Було б неправильно редукувати владу виключно до government у сенсі уряду, політичного управління. Гувернаментальність характеризує різні способи управління поведінкою всередині різних типів інститутів і соціальних зв’язків, яке може здійснюватися як за допомогою, так і без допомоги інструментів держави. Влада реалізується через звичайні, повсякденні практики, процедури і техніки тілесності; вона капілярна, розгалужена, розсіяна. Було би неправильно ототожнювати її виключно з державним апаратом, тобто одержавлювати гувернаментальність. У кращому випадку можна казати про гувернаменталізацію держави — коли саме держава стає тим вузлом, тим монстром, через якого діє влада.

Специфіку стосунків влади не слід шукати в насильстві, зводячи її до репресій, безумовного нав’язування та остаточного підкорення. Як це розуміти? Стосунки влади передбачають управління поведінкою (conduite des conduites), тобто вплив на можливі дії іншого. Це означає, що всередині стосунків влади для іншого завжди лишається відкритим поле можливих відповідей, реакцій, зустрічних дій. Здатність чинити так чи інакше — в іншого має бути простір для маніпуляції, можливість вибору.

Насилля по суті — це обмеження модальностей людини, на яку ми хочемо вплинути, до однієї. Тому тортури — це якраз відсутність влади, бо вони штучно обмежують реактивність людини, можливість відповіді. Попрошу вас запам’ятати важливу тезу: влада у Фуко беззаперечно пов’язана зі свободою та можливістю впливати. І біовлада якраз маніфестує роботу з можливістю, із серіями, з відкритими послідовностями, з імовірністю того, що може відбутися. Біовлада, на відміну від попередніх модусів влади — суверенного та дисциплінарного, працює не з чистим, сирим полем, на якому треба вибудувати щось наново, а з наявною різноманітною поліморфною та дисперсною даністю. Під неї треба підлаштуватися та здійснити реконфігурацію, яку треба змусити реагувати, показавши у такий спосіб «справжню» владу.

Олександра Купченко

методолог, доктор філософії PhD, автор курсу перформативних лекцій [Курс основ: дискурс концептуального мистецтва], розробниця циклу академічних студій із політичної філософії та філософії науки

Річард Сеннет (Richard Sennett, нар. 1943)

соціолог, старший науковий співробітник Центру капіталізму та суспільства при Колумбійському університеті. Праці Сеннета присвячені соціальним взаємозв’язкам у містах та ефектам урбаністичного життя індивідів у сучасному світі. У своїх розвідках великою мірою послуговується методологією Мішеля Фуко. Основні праці: «Плоть і камінь. Тіло і місто у західній цивілізації», «Майстер» та «Падіння публічної людини». 

— Мені дуже приємно, що мене запросили сюди виступати від імені Сеннета, тобто зіграти послідовника того, хто долучився до формування методології урбанізму не стільки як філософії, скільки як аналітичного підґрунтя критики мистецьких практик сьогодення. З іншого боку, я звикла радо вітати цього мислителя в амплуа візіонера тієї історіографічної думки чи школи критики, представниками якої є Вальтер Беньямін та Жорж Батай. Ти розумієш, що зіштовхуєшся з думкою, організованою в тексті інакше, ніж у текстах того ж Жака Дерріда чи Мішеля Фуко.

Це написано красиво, легко і водночас філософськи концептуально, адже тут мова — це не суто набір фактів, якась проста історіографія. Інформація, яку ми отримуємо із праць Сеннета, не лежить нерухомо у пам’яті, вимагаючи енергозатрат на її обслуговування, а стимулює подальший рух думки. Сеннет для мене завершує той поворот у концептуалізмі, в урбаністичних розвідках, який розглядає простір через тіло.

Сьогодні простір ми, обидві спікерки, оцінюємо відповідно до того, як тіло почуває себе в ньому — або воно болить, або воно насолоджується, вписується воно чи ні. Якщо згадаєте, Валі Експорт використовувала своє часто оголене тіло як інструмент критики патріархальних патернів міської географії. Художниця лягала в дивакуватих для міського перехожого позах на дорожні розмітки, демонструючи, що жіноче тіло не вписується в рамки репресивної функціональності міського простору. Вона показувала, як жіноче тіло страждає.

Тобто, центральною фігурою є, власне, тіло, але ви як філософи можете виходити з інших теоретичних передумов і матимете рацію. Сеннет разом із Фуко як відкрили для мене цю оптику бачення міських процесів і тіла, так само і закрили. Чому? Бо існує ця контрастність болю і насолоди.

Можна не вдаватися до заплутаності, скажімо, постфрейдистських роздумів Жака Лакана, а залишатися у межах логіки бінарних опозицій. Це та основа логічної побудови думки, послуговуючись якою ви можете видати за істину певне твердження. Іншого способу ще досі не існує. На мою думку, доля сучасності — це небінарність, коли ми заперечуємо ці два полюси, можемо стати кимось на кшталт адептів ранньохристиянських сект. І коли ми можемо помислити, що світ і все, що відбувається, перебуває не між полюсами добра і зла, зреалізувати фантазію одноосібного добра чи зіграти у трьохсторонній футбол.

Наприклад, якщо ми подумаємо, що є добро, а зло відсутнє, то ми маємо опинитися в місці, де нам ні з чим боротись, де логіка даної нам сьогодні аргументаційної плинності відсутня. Що мені робити, чому я маю боротися та сповідувати догматику правильності, якщо немає зла і є лише добро? Це не надумана проблема, бо логічно, що якщо немає іншого протилежного полюсу, то нічого не відбувається. Цього бару би не було, музики, стільців, ми з вами сповідували би принципи Зенона і, заперечуючи рух, ходили на голові.

Бінарна логіка тут полягає в тому, що пропонував ще Зігмунд Фройд, — Ерос і Танатос, енергія руйнації та енергія життя. Герберт Маркузе ж (і я приймаю його думку) говорить, що, по суті все є Ерос. Немає ніякого Танатосу. Танатос, навіть у найжахливіших проявах, — це енергія життя. Це або ти, з однієї сторони, кохаєшся з людиною, і це наповнює тебе, а з іншої — тортури і БДСМ-практики теж наповнюють тебе. Це також частина насолоди.

Місто, яке вибудував для мене Фуко і яке взяв Сеннет, — це місто, що існує у дихотомії насолоди і тортур. На початку книжки «Плоть і камінь» Сеннет описує те, як репресивно перебувати в місті. До прикладу, місто саме зіштовхує тебе з різними ситуаціями, які ти не очікуєш, які викликають особливі емоції. Він розповідає, як сидів у кінотеатрі з другом, захоплювався кадрами якогось бойовика, а потім вийшов на вулицю й зустрівся поглядом із ветераном В’єтнамської війни. У чоловіка не було руки, а замість неї виднівся протез. Сеннету захотілося відвести погляд. Це одразу замінило захоплення віртуальними сценами війни на емпатичний біль та подекуди страждання плоті, просторово і символічно зумовлене репресивною географією міста.

Це підтверджує історія містобудівної діяльності, коли вона не є стихійною. Коли владні структури починають функціонувати за допомогою патернів переформатування цілого, тоді місту та владі потрібні камери всюди, потрібні великі площі замість маленьких вуличок, у яких переховується протестний натовп. І в оптиках цієї емансипативної проблематики теорія Фуко, яку розвинув Сеннет, чудова. Це відбулося — ми нарешті почали помічати місто і простір як проблему для мислителів. Не як проблему для поета, що добре втілювалось ще Шарлем Бодлером.

Це все чудово та змістовно, але чому бінарна логіка не підходить і чому я наполягаю на тому, що наша участь — небінарність? Кохана людина мені колись це показала. До цього я була у полоні репресивної теорії, постійно бачила камери, навіть приїжджаючи до Амстердама — міста свободи, не могла себе спокійно та вільно почувати. Цей паноптикум, який мене сковує, оцей натовп у метро, де я маю поводитися і рухатися як вони. Моє тіло постійно це відчувало на собі.

Але ось я подивилась, як моя кохана людина поводиться у цьому міському просторі. Для мене він репресивний, а їй цікаво саме там, де можуть бути ці репресивні практики. Ось я їжджу на роботу в метро, мені набридло це все, я не хочу там бути. А тепер ми гуляємо двориками старого Києва, бігаємо у метро. Ми пересуваємося публічним простором, як персонажі Годара бігають по музею.

Усе, що дало місто, зокрема і географію, можна використовувати, грати у власні ігри. Якщо ми залишаємося в логіці бінарності, тіло вже не скуте, це вже не проблематично. Тому що тіло, побачивши місто, викривши задум його проєктувальників, може звільнитися з нього. Тому що репресивні структури вже не є структурами в’язниці. Девіантна поведінка чітко визначена — те, за що тебе можуть забрати у відділок. І поза нею є дуже великий спектр того, як ти можеш себе поводити в місті, водночас не будучи видимим для системи, не будучи скутим цією логікою.

Луіза: Я все-таки наполягатиму на тому, що звільнитися від влади дуже складно, який би характер вона не носила — репресивний чи нерепресивний. Сам Фуко пише, що суспільство поза стосунками влади — це суто абстракція, адже життя в суспільстві, як і життя в місті, передбачає вплив на дії інших. Більш коректно в контексті Фуко говорити не про владу як таку, а про стосунки влади, оскільки влада існує лише у вигляді стосунків, постійно циркулюючи в мікропрактиках.

Звісно, при думці про владу вступає в гру поняття опору. Фуко називають критиком ліберального проєкту. Чому? Бо він тлумачить його як міркування про надлишок влади, запитування про те, коли влада починає і припиняє бути легітимною. Лібералізм намагається виявити, з якого моменту «управляти» означає управляти занадто багато. А за логікою Фуко така дихотомія не адекватна природі влади.

Ліберальна концепція трактує владу як таку, що походить від суверена і нав’язує себе підданим. Але якщо влада всюди й не спрямована в один бік, тоді ліберальна теорія нерелевантна. Як можна легітимізувати (або не легітимізувати) те, що притаманне нашим соціальним зв’язкам із самого факту їхнього існування? Тому Фуко негативно ставиться до тлумачення влади як чогось репресивного, від чого ми мусимо звільнитися.

Усе ж правда, що в полі міркувань Фуко є опір, але не як окрема від влади категорія. Ні, опір і влада, як відносні поняття в логіці, існують в одному полі. Опір дає нам можливість трансформувати, структурувати простір, в якому ми перебуваємо. У Фуко є цікаве інтерв’ю 1982 року під назвою «Секс, влада та політика ідентичності», де він каже про взаємозв’язок влади та опору. Саме в такий спосіб, у зв’язці з опором, влада завжди постає можливістю змінити стан речей. Ми не можемо звільнитися від влади.

Опонуючи тезі Олександри про те, що простір ми оцінюємо відповідно до того, як тіло там себе почуває — болить або насолоджується, підпорядковується владі чи звільнене від неї — скажу, що сама ця нормативна оцінка, аксіологія також задаються владою, якщо стояти на позиціях Фуко. Зараз актуальні big data та їх аналіз. Великі дані, серед іншого, використовуються для дослідження міст, створення карт та вирішення з їх допомогою певних проблем.

В аналізі великих даних останнім часом з’являються різні метрики. Є метрика, що притаманна більше дисциплінарному модусу влади, — place visibility. Це помітність місця: наскільки певна локація привертає увагу. Але така метрика дає лише обмежений шмат інформації. Times Square у Нью-Йорку володіє чудовою place visibility, його впізнають, через нього проходять туристи, але рідко там затримуються. Тому інші модуси влади потребуватимуть нові метрики.

З’являються нові оцінки, наприклад, place attachment — наскільки вам подобається приходити в те саме місце й затримуватися там. Локація може бути не дуже помітною, але вона переконує вас залишитися довше, залучає до особливих практик і просторового облаштування.

Я веду до того, що вивільнитися від влади як від чогось репресивного було б дуже складно. Влада передбачає можливість нерепресивного тлумачення — особливо це простежується в модусі біовлади. Ви знаєте, що міста, особливо до XVII-XVIII століття, мали особливий правовий, адміністративний, просторовий статус. Місто суттєво відрізнялося від інших просторів (для суверенітету взагалі характерний чітко окреслений простір).

До певного часу все було добре, однак згодом така ізоляція почала створювати проблеми. Обмеженість міста стала перепоною для підприємництва, побудови нового житла для населення, що зростало, встановлення нових торгових зв’язків із віддаленими територіями. У XVIII столітті особливо гостро постала потреба трансформувати міста, враховуючи наявні сильні сторони та водночас розкривши нові можливості, які місто втрачало без правильного впорядкування простору.

У циклі лекцій «Безпека, територія, населення» Фуко розповідає історію про перехід від дисциплінарного до безпекового (біополітичного) модусу існування міст. Посилаючись на роботу П’єра Лельєвра про Нант Фуко пояснює: у Нанті проклали магістралі, що перетинають усе місто, і зробили достатньо широкі вулиці. У такий спосіб вирішили одразу кілька проблем: гігієни — завдяки кращій вентиляції; підприємництва та торгівлі — завдяки сполученню із зовнішніми шляхами; нагляду за небезпеками. Ішлося про те, щоб організувати обіг у місті, усунувши його негативні аспекти (злочини, хвороби) й максимізувавши позитивні (торгівлю, сферу споживання).

Це вже практика біовлади, адже нове управління містом брало до уваги не окремі індивідуалізовані тіла, як у суверенному чи дисциплінарному модусах, а ціле місто з населенням, яке шириться, розмножується, якому треба комфортно і здорово почувати себе в певному просторі. Суть полягає у стратегічному впорядкуванні простору для керування процесами життєдіяльності населення. Такі практики використовуються й досі. У 1970-х роках було оновлено дизайн ізольованих районів Единбурга. Створення інтегрованих просторів і візуальної безперервності міського ландшафту призвело до зменшення кількості крадіжок зі зломом на 65%, а інцидентів вандалізму — на 59%.

Зроблю акцент: це біовлада саме тому, що місто постає як живий організм. Він може розширюватися, хворіти, народжуватися й помирати. Повністю ці процеси спрогнозувати неможливо, але до них слід ставитися як до відкритого майбутнього. Правилом проектування, облаштування міст має стати увага до того, що може статися.

Мене завжди бентежить, коли я бачу, як у Києві ведуться ремонтні роботи. Вони спрямовані на те, щоб вирішити конкретну проблему. Але мені здається, ми не можемо дозволити собі розкіш мислити проблемами і витрачати ресурси лише на наявні труднощі. Щось змінюючи та ремонтуючи (наприклад, ескалатор на станції метро «Золоті Ворота»), мусимо думати на кілька років вперед, щоби ремонт вирішив не лише поточні труднощі, а й попередив імовірні проблеми, які виникнуть із цим об’єктом, цим простором у майбутньому, щоби об’єкт функціонував не рік-два, а десять-двадцять.

Коли в Києві будували першу каналізацію, в місті проживало приблизно 180 тисяч осіб. Каналізація охопила 80 тисяч, а вже менше ніж за 20 років, у 1907, населення розрослося до 400 тисяч осіб Звісно, каналізація не могла впоратися з таким навантаженням. Хіба не було б розумніше від самого початку замислитися над серіями ймовірностей — збільшенням населення? Це непроста справа, але є спеціальні професії, які мають вирішувати саме такі виклики. Дизайнери, архітектори, урбаністи працюють, щоби було не лише гарно, а й функціонально, щоби вкладені ресурси могли одночасно вирішувати кілька проблем.

Варто не вивільнятися від абстрактної влади міста, а відчути власну спроможність впливати на дії інших і брати участь у процесах трансформації. Біовлада завжди працює з уже наявним: річками, мостами, інфраструктурою міста. Біовлада пропонує подивитися на наявне як на ресурс, який варто використати, враховуючи серії ймовірностей, потенціал місць, розуміючи, що влада — це не пастка, а можливість змінювати стан речей (changer les choses). На початку я пропонувала уявити, що ми — це влада, яка хоче вирішити проблеми населення. Але це не потрібно уявляти, бо ми і є влада.

Олександра: По суті, останній, кому захоплення владою не давало спокою, —Луї Альтюсер. Він став візіонером тотальності системних репресій тіл і душ (хоча здебільшого тіл, оскільки душ в епоху антигуманізму майже не лишилось).

Якщо вам дадуть владу і ви побіжите її брати, то все своє подальше життя ви будете вирішувати проблему персонажа, який вам делегував цю владу. Владний суб’єкт, якщо брати функціонально і голо, — заручник необхідності, суцільна функція. Його місце обумовлене сценарієм владної ролі в тотальності розвитку цілого. Сьогодні це виділене місце повинно легально здобуватися і функціонувати по стандартам конвенційної логіки Просвітництва. Але…

Якщо влада стає центральною проблемою, вона тебе зв’язує між цими полюсами. Це як із феміністичними теоріями ідеально спрацьовує метафора гумової жінки, вивернутої назовні. У кінцевому результаті ти посідаєш владні місця або отримуєш право голосу — свою функцію в рамках статус-кво.

Звичайно, я розумію, де є позитиви у практиці акцентуації владних конотацій. Ми в принципі можемо мислити лише цим каноном, бо іншого не існує. Але ми також можемо з канону забрати владу. Влада — це не те місце або не та роль людини, яка антропологічно зумовлена. Це не той пункт, який має бути кінцевим в усіх моїх внутрішніх мотиваціях. Не треба шукати владу, вона не має займати центральне місце емансипативних візій.

Луіза: Наостанок ми з Фуко хочемо запропонувати чотири креативні практики здійснення влади як здатності змінювати речі в місті.

Перша — створення нових способів задоволення та насолоди. До речі, щодо БДСМ: сам Фуко не зводить цю культуру виключно до сексуальних практик. В інтерв’ю «Секс, влада і політика ідентичності» він десексуалізує задоволення і каже, що БДСМ-практики — це можливість робити дивні речі, використовуючи дивні частини тіла. Відкриття різних практик міського задоволення (графіті, кемп, вейп, рейви, міські карнавали) підтверджує нашу можливість зміни стану речей.

Друга ідея — інтимізація публічного простору. Зараз багато говорять про створення публічних просторів, але часто ми помічаємо, як люди намагаються зробити місця з визначеними правилами й межами теплим простором життя. Це змінює урбаністичний ландшафт. Люди креативно оформлюють балкони, хоча вони дисгармоніюють зі стилем будинку. Містяни по-особливому структурують свої подвір’я. Житлові будинки розфарбовують в різні кольори, щоби мешканці асоціювали себе з конкретною будівлею.

Коли перші поверхи відводять під маленькі кав’ярні та крамнички, це не просто функціональний крок, а й тактика оприватнення і комфортизації простору спільного користування, можливість для жителя сказати: це «наша кав’ярня», «наш магазин», «ходімо вип’ємо каву тут, у нас».

Третій напрям — управління через код у смарт-містах. У Швейцарії є пілотні проекти «iSMART» і «Flexlast» — ІТ-системи розумного збереження відновлюваної енергії та постачання її споживачам. Суть у тому, що споживач самостійно визначає спосіб і обсяг постачання електроенергії, але ця гнучкість існує в межах фіксованої норми. Це чудовий приклад біовлади, яка дає можливість працювати з наявним у гнучкому, дифузному, обіговому режимі, але водночас фіксує граничні показники, в межах яких дозволено гнучкість. Влада впливу перебуває в сусідстві із владою контролю.

Четвертий напрям використання влади в місті пов’язаний із техніками безсмертя — постгуманістичними мотивами. Фуко пише: суверен володів правом дозволяти жити й змушувати померти. Натомість біовлада має здатність змусити жити або дозволити померти. Почалася епоха влади, орієнтованої передовсім на життя і посилення роду, на максимізацію корисності людського тіла. А як бути з управлінням смертю? Чи, управляючи процесами життя, ми також управляємо процесами смерті — як у «Матриці», у місті роботів 001, де біомаса мертвих тіл слугувала, щоби прогодувати живі тіла в коконах?

Італійський письменник-постмодерніст Італо Кальвіно в роботі «Невидимі міста» пише про Лаудомію — місто, що складається з міста живих, міста мертвих і міста ненароджених. Що більше людей є в місті живих, то більше мерців сплять у місті мертвих. Але живих надто цікавить питання: чи кількість ненароджених невичерпна (тобто що більше живих, то більше й ненароджених, які прийдуть у світ завдяки живим?). Чи ненароджених є певна обмежена кількість? Тоді всі три міста — лише пісочний годинник, де ненароджені сипляться до мертвих через горлечко — проміжну станцію живих, і зрештою настане мить, коли всі потраплять у місто мертвих?

Розповідь про Лаудомію видається мені гарною метафорою подвійності стосунку між живим і мертвим і відповідно — остаточної невизначеності щодо технік та модуляцій влади над смертю. Є трансгуманістичні компанії, що надають послуги кріоніки — наприклад, Alcor Life Extension Foundation в Аризоні, де зберігаються заморожені тіла або окремо голови, доки не з’являться технології їхнього відновлення. Що це за тіла? Живі? Мертві? Зомбі? Як впливати на них і який вплив можуть чинити вони? У мене немає відповіді на це питання. Але відчуваю, що управління смертю потребує особливої концептуалізації і, можливо, нового режиму влади.

Олександра: Хочу свою останню репліку почати з цитати: «В саду был найден клад, когда его открыли, он был тот же сад». Мені не треба просити когось надавати мені якусь владу або забирати її, мені не треба чекати, поки хтось організує мені простори, де я буду мати можливість здійснювати якісь свої владні кульбіти з людьми.

Чому? Бо я вже є той суб’єкт. Я зараз буду говорити це не як філософ, а як людина мистецтва. Усілякі сучасні форми інтимізації та привласнення простору — рейви, графіті та інші прояви — зазвичай здійснюються підпільно та як правило є девіантною поведінкою за мірками владних інститутів.

Що відбувається у той момент, коли ти їх здійснюєш? Власне, це якась неканонічна діяльність, у якій водночас є щось магічне. Ти дійсно це переживаєш сутнісно, і навіть якщо ти намалюєш просто лінію на стіні, що-небудь маленьке, у цій діяльності ти відчуєш себе володарем не стільки власного тіла та душі, скільки міста. Графіті — це спосіб забрати у влади простір і привласнити його. Ти показуєш свою присутність тут, що ти присутній у цьому просторі не як громадянин, не як українець, платоспроможна частина економічної системи, не як хороша мати тощо, а як володар. Незалежно від того, що і як ти там малюєш.

Чудовими прикладами привласнення простору є усілякі ревіталізації, та ж колористика в архітектурі, використання світла. Наприклад, ви сидите у дворі спального району на лавці, це те місце, яке всі можуть бачити. Вас усі можуть бачити і чути з вікон. І що би ви там не робили, ви маєте виходити з цієї ситуації постійного нагляду. За допомогою світла навіть ті райони, які були дуже гетоїзовані та криміналізовані, змінювалися. Утім, я вважаю, що це не йде згори. Звідти ніхто не може тобі дати права, а навіть якщо і дають — людина-функція суб’єктом усе ще не стає. Людина не змінюється в сутності, а далі залишається тією, кому щось дають («краще життя» тощо).

Ті процеси, які реально щось змінюють, ідуть знизу, коли існує ось ця децентралізація, коли суб’єкт взаємодіє з управлінцями. Справжній політичний суб’єкт перестає читати новини і сперечатись про політику, а йде у цей свій дворик, створює маленькі соціальні групи, які пробують змінити цей простір. Так само як ми спробували сьогодні подискутувати в барі і раптово у процесі діяльності зрозуміли, що до того музика не була проблемою. Усі ці речі пізнаються в діяльнісному модусі.

Добре змінити згори не вийде, на Агорі не розуміють, як це — перебувати тут. Лише ось ці колективні практики здатні спровокувати революцію духу. Коли ти знаєш, що це для тебе, і бачиш результати свого діє-експерименту. Ось такі речі і мистецька дія роблять з тебе суб’єкта. Ти виступаєш як творець і є суб’єктом настільки, що і за свою смерть можеш брати відповідальність. Насправді, все просто — змінити уявлення з «у мене немає влади» на « вона завжди була мені дана, просто я цього не помічав».

Катерина Демерза, організаторка дискусії

— Радію, що вдалося в одному обговоренні поєднати двох таких чудових людей, як наші спікерки. За допомогою позицій та тез кожної з них ми можемо подивитися на взаємозв’язок влади та міста під різними кутами.

З одного боку, Луіза з теоретичною підтримкою месьє Фуко розкладає по поличкам можливі модуси влади, модуси взаємозв’язків у суспільстві, в які ми всі залучені. Розкриває перед нами головне — антиесенціалістське та антирепресивне розуміння влади. І робить це пречудово!

Зрозуміло, що питання про владу — це не «хто має владу», а «як вона реалізується». Влада є завжди, але не як президент чи король, а як певна система взаємозв’язків, стосунків, яка охоплює і водночас уможливлює саме суспільство. Більше того, Луіза пов’язує теоретичні надбання француза, який навіть не дожив до незалежності України, з буденними та теперішніми проблемами киян та демонструє, яким чином можна ці надбання використовувати. Я би з радістю продовжила подібний аналіз, залучила соціологів для створення більш сучасних і доцільних метрик та методів вирішення сучасних проблем.

Олександра, в свою чергу, виходить не з теорії, а з власного переживання теорії. Її особисті приклади зміни ставлення до свого побуту та проживання у місті в залежності від відкриття/перевідкриття теорії наближають нас до свого досвіду і думок про власні відчуття. Її настанова прагнути небінарності, а не владних місць є чудовим прикладом висновків особистості, що розуміє владу як репресивну та пов’язує її з певним місцем суб’єкта, звідки вона може здійснюватись.

Таким чином, маємо два розуміння, два підходи до загалом одного теоретичного спадку — розгляду міста через тіло. Щоправда, однієї дискусії мало — вона виходить занадто загальною, їй бракує чіткого розгляду кожного питання/проблеми окремо. Тож, ми залюбки продовжимо, тематизуємо, звузимо та навіть візьмемо курс на власні дослідження.

1 березня о 18:00 у креативному кластері «Пространство» (Аркадійська алея, ліве крило (за парком атракціонів), офіс «Пространство»,2 поверх) «Лікей» проведе дискусію «Мій простір — простір іншого». Усі охочі можуть долучитися не тільки як слухачі, а і як спікери — достатньо написати про це на сторінку «Лікею».