Нагадаємо, Frontier – дослідницький проєкт про сучасне мистецтво та віртуальну реальність, який включає у себе низку заходів. Зокрема і вересневу дискусію про місце мистецтва у місті, яка відбулася у в арт-резиденції Radius. (Тут художники працюють із об’ємом у таких медіа як скульптура, інсталяція, ленд-арт тощо; митці з усього світу комунікують між собою формують своє враження про Київ та Україну і працюють з наративами міського середовища – Ред.)

Італійський художник Паоло Пероні, дослідниця сучасного мистецтва та кураторка Radius і Frontier Катерина Рай, кураторка та лідерка креативного напряму Українського кризового медіа-центру Олеся Драшкаба дискутували із запрошеними митцями та урбаністами. Розмову про публічні простори, виклики для художників, можливі формати співпраці з іншими стейкхолдерами модерувала Олена Правило, голова ради Конгресу Активістів Культури.

Як мистецтво впливає на місто та де йому місце. Підсумки дискусії в рамках проєкту Frontier

Пропонуємо найцікавіші думки та ідеї, висловлені протягом дискусії.

Яким має бути мистецтво в публічних місцях?

Паоло Пероні: Сама форма скульптури дає відповідь на питання, чи змінилися виклики до неї з минулого століття. Тому що, на відміну від інших форм мистецтва, які застосовують такі потужні засоби впливу як звук, слово, рух — скульптура позбавлена цих можливостей. Вона звертається до більш глибоких почуттів і потребує певної підготовки, уваги, спокою — спокійного споглядання.

Але ці ж самі «характеристики» виключають скульптуру з інших — більш легких — модних засобів впливу в мистецтві. Тобто, скульптура використовує ці «недоліки» як переваги. Вона може викликати більш глибокі емоції – вимагати більшої уваги та зосередженості з боку споглядача.

Не думаю, що існує якась універсальна форма чи рішення, що пасували б для будь-яких міст за будь-яких обставин. Кожне місто потребує особливих ідей та унікальних форм.

Головним аспектом у пошуку рішень для міських об’єктів є бачення самого художника: якої мети він хоче досягти та що саме може запропонувати. При цьому треба враховувати не тільки можливості заповнення простору, а й лакуни у потребах населення – містян, що будуть взаємодіяти з цією пам’яткою. Не варто очікувати, що кожен митець буде створювати щось трансцендентальне і надто впливове, а люди розумітимуть усе з першого погляду.

Тому при реалізації проєктів важливим є освітній компонент. При громадських установах мають бути відділи, які би працювали із громадянами, враховували їхні смаки та готували до взаємодії з новими культурними об’єктами. Це, по-перше, музеї, по-друге, культурні фундації та інші профільні інституції. Було би добре мати певний потужний відділ при кожній із цих установ, який проводив би екскурсії серед школярів і вчив би «читати» такі об’єкти буквально як вчать читати книжки.

Костянтин Колесніков: Нам дійсно не вистачає хороших просвітницьких міських та культурних проєктів, де можна буде не тільки обговорювати, а й творити. Цікаво, коли міське мистецтво динамічне, а не створене ще за імперськими моделями, як ми звикли бачити у культурних столицях.

Мистецтво не треба виставляти там, де хочеться. У Києві є віддалені райони на кшталт Борщагівки та Троєщини, які потребують якісного мистецтва та дискусій про нього.

Катерина Рай: Справа в тому, що кожен художник, кожен куратор бачить світ по-своєму, тож не може бути об’єктивним. І кожен вважає, що його меседж бути правильно сприйнятий суспільством.

Треба пропонувати суспільству складні сенси, які б вони розбирали не один рік. Наприклад, «Ангел» Ентоні Гормлі: коли його поставили там, де він зараз стоїть, люди 5 років не могли змиритися з ним. Тепер це емблема цього населеного пункту, і люди його обожнюють, а він сам став класикою, хоча на початку відштовхував.

Мистецтво сьогодні має вибивати людину з її звичного стану, з її зони комфорту.

Будь-який мистецький об’єкт, що тримає простір, (наприклад, скульптура), завжди є домінантою. Він має бути доречним, тобто бути осередком сенсів, які враховують і історію певного місця, і меседж спільноти, для якої він пропонується. І об’єкт має не просто оздоблювати місце, де він знаходиться, а його аналізувати і давати глобальні відповіді на глобальні питання.

Мені здається, що мистецтво сьогодні має вибивати людину з її звичного стану, з її зони комфорту. Бо людина ХХІ століття заглиблена в діджитал-світ, і вона вже абсолютно не стикається з цією реальністю. І от митець — він ніби допомагає людині відновити зв’язок із реальністю, або навіть вижити у місті. Адже скульптура, втручаючись у простір великого міста, часто допомагає людині зорієнтуватися серед величезної кількості архітектурних форм.

Як мистецтво впливає на місто та де йому місце. Підсумки дискусії в рамках проєкту Frontier

Як з’являються нові об’єкти в Україні?

Олеся Драшкаба: Саме доречність, як на мене, є найбільшим викликом для сучасних митців у Києві. Тобто, знайти ту форму і той публічний простір, де мистецтво буде доречним і знаходитиметься на своєму місці. І друге, що мені здається дуже важливим, — це не боятися загального смаку, не боятися входити в дискусії, зокрема у так звані «великі культурні срачі». Згадайте Театр на Подолі, скульптуру «Синя рука» — це були величезні дискусії.

Сподіваюся, що у Києві скоро з’явиться ще один арт-об’єкт і думаю, що він теж викличе багато різних думок. Український кризовий медіа-центр до 5-ї річниці Революції Гідності запросив мене стати куратором створення об’єкту, який зміг би стати внеском організації в українську культуру, у Київ. Ми запросили до участі в конкурсі широке коло українських скульпторів і архітекторів.

Зупинилися на скульптурі. По-перше, на цей момент скульптура — це напрямок, що розвивається в сучасній Україні з шаленою швидкістю. По-друге — не хотілося б захаращувати публічний простір зайвими стендами та численними фотографіями.

Названа нами тема «Ціна свободи» когось налякала, хтось не відчув її. Певні заявки були відсіяні через недостатню чутливість. Ми не хотіли показувати цю тему «в лоб», нам хотілося мати творчу та ціннісно близьку рефлексію. Ми відразу відкидали дуже криваві та жорстокі образи, що могли б вплинути на учасників події деструктивно.

У журі конкурсу були українські куратори та художники, а також два представника Українського кризового медіа-центру, які слідкували за дотриманням певних «червоних ліній». Ми одразу визначилися із трійкою переможців, а далі дискутували, чий підхід ближчий. Адже були і візуальні роботи, і інтерактивні. Були надто крихкі твори, які не простояли б і тижня або могли би впасти і поранити когось.

Перемогла скульптура Олексія Золотарьова. Сподіваюся, вона буде встановлена незабаром. В ідеалі хотілося б помістити цю скульптуру в центрі Києва на пов’язане із Майданом місце на декілька місяців, а потім перенести в райони, де не вистачає мистецтва, де скульптура інакше взаємодіятиме з різними цільовими аудиторіями.

Відповідальність за публічне мистецтво

Як мистецтво впливає на місто та де йому місце. Підсумки дискусії в рамках проєкту Frontier

Олеся: Відповідальні усі. І мені здається, що відповідальність за свої дії та слова, а також за ризики — це якраз той момент, якому українцям потрібно вчитися. До того ж, важливо розподіляти відповідальність між людьми та напрямками.

Зрозуміло, що місто відповідає за те, щоб усе було законно. Влада також має оцінити, наскільки об’єкт вписуватиметься в контекст, чи містить він певні меседжі, які місто хотіло би пропагувати. Плюс проконтролювати, щоб він не заважав рухатися людям та транспорту.

Катерина: На мій погляд, без людини, без функціонального використання місця громадський простір не з’явиться. Я погоджуюся з Олесею щодо нашарування зон відповідальності. Коли художник виходить із арт-об’єктом у публічний простір, особливо якщо він не підготований – не галерея, а outside, то він бути готовим до компромісів. Але ці компроміси не мають знецінювати оригінальні сенси роботи та творчий задум.

Олеся: Ми також не маємо забувати про відповідальність глядача! Тому що у сучасному мистецтві вважається, що глядач теж є частиною мистецького твору. І його зона відповідальності — у веденні діалогу, постановці запитань.

Катерина: Так. І саме тому в Україні зараз на вулицях з’являються об’єкти, які слідують загальним смакам. Вони майже доходять до нижньої межі спрощення, щоб їх могла зрозуміти основна маса людей.

Олеся: І це величезний біль. Особливо болить за правильні меседжі — за воїнів АТО, за символи незалежності, війни, окупації. Ці важливі речі останнім часом девальвують структури жахливої якості.

Навчитися бачити сенси крізь шум

Як мистецтво впливає на місто та де йому місце. Підсумки дискусії в рамках проєкту Frontier

Костянтин: Щодо відповідальності художника – багато залежить від правил та їх порушення. Це і про певний рівень культури, який зашитий не лише у ментальності, а й у процедурах прийняття рішень.

Щодо доречності – твір мистецтва може бути чудовим сам по собі і навіть пасувати конкретному місцю. Але він уже недоречний, бо цей простір перевантажений. На жаль, топові сучасні художники прагнуть розміститися десь у центрі, щоб якомога більше людей споживало їхню творчість. Так мистецтво відходить усе далі від своєї суті, перетворюючись на атракціон. На жаль, наш рівень культури не дозволяє гармонізувати ці «атракціони» із міським життям та культурою.

Олеся: Дискусія про мистецтво як розвагу йде багато років. Про неї говорить Сара Торнстон у книзі «33 митці в трьох актах». У першому акті є діалог між Ай Вейвейем і Кунст, де вони роздумують: мистецтво вчить чи розважає, воно соціальне чи індивідуальне. І тут немає правильної відповіді. Адже самі митці є прикладами цих протилежностей.

Смак формується з дитинства. Нехай не усі діти в країнах Західної Європи часто відвідують музеї, але вони вже ростуть в цьому середовищі, в цій атмосфері. Потім у них буде мистецтво в школі. В українських школах нарешті ввели сучасне мистецтво як предмет, але підручник — жахливий. Я сама читаю популяризаторські лекції з образотворчого мистецтва, і люди потім підходять і кажуть: «Дякуємо, ми хоч щось зрозуміли». І це теж важливий момент: як навчати, як пояснювати, розказувати змалечку. І, можливо, за кількадесят років таке виховання дасть плоди. І мер, перш ніж щось поставити, запитає громаду.

Ми ж зараз живемо у візуальному хаосі. Справді, дуже важко дивитись на Київ, як його візуально ґвалтують. Надто багато кольорів, реклами, вивісок – очі потребують відпочинку від них. Я була вражена візуальною гармонійністю Копенгагена, там усе дуже рівно. У такому середовищі я через тиждень стала спокійною людиною.

В Україні мені не вистачає тиші. І я припускаю, що сучасній молоді теж її не вистачає, просто вони ще про це не здогадуються. Надто високий рівень шуму призводить до накопичення недороблених справ (недописаних статей, недодуманих думок). Але це філософське питання. Як і наступне: чи можливе графіті, якщо його не забороняти? Який сенс у графіті, якщо воно не заборонене? І я думаю, що доречність і збалансованість теж може перерости в шум. Він довів нас до точки, де ми не будемо нічого відчувати. І це хаотичне та пришвидшене сприйняття може перерости у гіпершвидкість, яка вже не дасть нічого робити.

Якими будуть нові монументи?

Як мистецтво впливає на місто та де йому місце. Підсумки дискусії в рамках проєкту Frontier

Катерина: Ми обрали тему «Нові монументи», бо в ній є конфлікт. Я пропоную монумент, тому що в ньому завжди є сенс. Він не завжди ідеологічний і не обов’язково має мати форму. Це новий смисловий потужний поштовх для художника ХХІ століття. Що для нього є важливим сенсом, що він хотів би проартикулювати у своєму творі?

Якщо ще 20-30 років тому художник точно знав, що публічним мистецтвом має бути скоріше за все пам’ятник, то сьогодні він не розуміє, чому це має бути щось інше. І чому цей об’єкт не має обслуговувати державу в ідеологічному сенсі. Це певна свобода, в якій художник іноді губиться. Тому я запропонувала їм переосмислити місто і сконцентруватись на тих глобальних меседжах, які б для нього стали монументальними.

Олеся: Я читаю зараз українського філософа Вахтанга Кебуладзе, і в нього є книжка «Чарунки долі», де він переосмислює сучасний радикалізм. Він пише, що радикалізм — це тема останнього часу, яка або в один, або в інший бік може зробити тебе відомим — видимим. І він каже, що треба переосмислити, чи можна бути цікавим, не будучи радикальним.

Паоло: В Італії це просто один із методів впливу на глядача. І раніше, і зараз.

Олеся: Насправді, провокація — це історія не тільки сучасності, просто рівень її збільшився. Донателло був першим, хто зробив оголену чоловічу скульптуру і про нього теж казали: «О, Боже, як?» Закидали і гомоеротику.

Катерина: Ми вже не в одній дискусії намагалися «намацати» яким же має бути об’єкт. І ось яка формула зараз виводиться. Мистецький об’єкт має працювати з наративом і викликом міста, вводити людину в контекст міста. Не заважати їй, а витягувати її на інший рівень осмисленості, але так чи інакше — працювати з містом.

Олеся: І цікаво, що навіть якщо митець не заклав все це в свій об’єкт — він все одно буде працювати з містом.

Олена Правило: Але ж він може заважати.

Олеся: І це теж співпраця! Якщо цуценя Кунса поставити на Майдані — зміст цуценяти зміниться.

Катерина: Так, контекст скульптури змінюється. Наприклад, робота Дем’єна Герста «Give generously» була представлена в City of London Business Center, а потім вона переїхала до Yorkshires Sculpture Park. І на новій локації вона сприймалася зовсім інакше.

Підсумки

Як мистецтво впливає на місто та де йому місце. Підсумки дискусії в рамках проєкту Frontier

Олена: Ми маємо не боятися входити в дискусії, мистецтво має їх породжувати. Паоло говорив про те, що немає універсальних рішень. Згадували про важливість освіти, про поділ відповідальності за публічний простір і про те, що вона має бути чітко артикульована. Публічний простір дуже сильно залежить від культури «процедур», що існують у місті. Скульптура часто є домінантним осередком і викликом. Ми говорили про провокації та радикалізм, що вони теж можуть перетворюватись на шум і переходити в кліповість мислення. Чи сприймає її та метамодернізм (поєднання всього, що було раніше) сучасна молодь як нормальну життєву культуру. Говорили про те, хто має відповідати за те, щоб давати арт-освіту і як вести арт-діалоги. І чи може хаос сприйматися як заклик до появу тиші і чи може він її породжувати. Катя зауважила, що ми маємо працювати з наративом міста, коли плануємо мистецьку інтервенцію. Ще висновки?

Коментар із залу: Митець має взаємодіяти з архітектором, щоб побудувати соціальний простір.

Олеся: Я завжди проти того, що митець комусь щось повинен. Чесно. Митець може мати повагу до місця. Може не мати. І, можливо, у цьому якраз і є його ідея. Може досліджувати цей простір на власний розсуд. Як казав мій викладач композиції: «Композицію треба дуже добре вивчити, щоб потім добре її забути».

Коментар із залу: Але ж для кого тоді мистецтво? Для себе чи для людей?

Олеся: Це тема для нескінченної дискусії. Але я за повагу митця до своєї роботи і свого глядача. Мені завжди цікаво говорити про мистецтво, тому що тут немає правильної точки зору. Але я по життю дуже люблю бути правою, тому я люблю говорити про щось, що і не правильне, і не погане.

Паоло: Візуального шуму не уникнути — це характеристика будь-якого великого міста.

Катерина: Public space — це 50/50 % відповідальності і глядача, і митця. Що ти даєш і як ти це сприймаєш — це як у стосунках. Усе ж таки публічний простір та мистецький об’єкт у ньому — це певний компроміс між смаковими вподобаннями. Але художник не має йти на компроміс, який буде знецінювати основний меседж його твору, який має бути глобального рівня. І головне, щоб художник продукував артикульовані сенси, які будуть робити суспільство кращим, вільнішим. Щоб мистецтво змінювало соціокультурний клімат на краще. А форма має бути доречною, привабливою для сучасної людини і актуальною. Такі пам’ятники, як Сікорський біля аеропорту «Київ», зараз не повинні з’являтися, вони мали б з’явитися в минулому сторіччі. Але з суспільством треба працювати для цього.

Коментар із залу: У кожного пам’ятника є своя аудиторія. Але треба проводити конкурси. Автор пам’ятника Сікорському в своєму інтерв’ю сказав, що це приватна територія, і тому конкурсу не мало бути. Але ж це публічний простір міста — це ворота в країну. І те, що квадратні метри належать певній організації, не значить, що цей пам’ятник ніхто не бачить. Він не за парканом.