Майбутня мисткиня народилася у Києві в 1986 році. Вибух на Чорнобильській АЕС поставив під загрозу її майбутнє. Але Маріко Гельман змогла «переплавити» болючі наслідки у цінний досвід та потужний поштовх до розвитку.

Зараз вона живе у Празі. Але наша насичена та відверта розмова відбулася в одному із затишних київських кафе за чашкою матча-лате. Говорили із серійною художницею про мистецькі драйвери та тригери, про персональні якості та вміння митця. І, звичайно ж, про особистий досвід.

Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»

Як Чорнобильська катастрофа відобразилась на вашій творчості?

— Я багато років серйозно хворіла після аварії на Чорнобильській АЕС. Мені дуже довго, два десятиліття не могли поставити діагноз і з’ясувати, що проблема саме у щитоподібній залозі. Я пропустила важливі етапи життя, які кожна людина має закономірно пройти, – якісь підліткові закоханості, майданчики для експериментів, комунікацію, визначення свого місця у соціальній ієрархії. Я у той час лежала у лікарнях.

Зараз у мене достатньо сил, я пройшла довгий шлях реабілітації, почуваю себе добре. Тепер я можу собі дозволити спертися на реальність, комунікацію, і намагаюся наздогнати згаяне. Той формат роботи, що я обрала для себе зараз, виходить із розуміння того, яке крихке життя людини і як мало ми насправді контролюємо. У нас є ілюзія контролю, утім, як бачимо на прикладі Фукусіми, один поштовх землі – і все моментально руйнується. До речі, через це в японській мові немає майбутнього часу. Так крихкість дуже цікаво знайшла відображення у вербальності.

Я ціную кожен день, бо проводжу його саме так, як мені хочеться, – зустрічаюся з людьми, спілкуюся, гуляю. Моя творчість стала єдиним каналом зв’язку із реальністю, єдиним способом комунікувати із оточуючим світом. По-іншому в мене не було ані сил, ані можливостей. Однак я зрозуміла, що це досвід, якого немає більше ні у кого, тому я можу зробити найвірніший висновок і обрати найкращий шлях – розповідати про нього.

Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»

Як сталося, що ви почали тісно співпрацювати з японцями?

— Моя взаємодія з Японією почалася випадково. У мене була мрія: я хотіла вчитися в Японії, у Токійському університеті мистецтва. Це глибоке бажання сидить у мені з дитинства. Я прочитала багато японської літератури, вона викликала у мені відчуття близькості до їхнього світу. Мені подобалася велика кількість формальностей і адекватне ставлення до самотності. Це дуже підтримувало. Особливо твори про мандрівників, які свідомо йшли в гори, де вони зовсім самі… Я розмірковувала: їм же не страшно, вони самостійно обрали такий шлях. Ця ідея, що можна піти у гори свідомо, не полишала мене ніколи.

Я почала вивчати японську у 10 класі, щоб вступити до університету, проте життя склалося інакше. Сам проект, як я вже казала, почався випадково –  я прямувала додому повз Музей історії Києва, були жахливі затори, я побачила відкриття нової виставки і вирішила зайти. Виявилося, що це експозиція японського фотографа. Він був одним із перших, хто нелегально потрапив на територію Фукусіми. Фотографував там людей, які усували наслідки катастрофи.

Я побачила у його роботах стільки людяності! Він не робив із них героїв, навпаки —ніби вбудовував їх, як гвинтики, у навколишню моторошну дійсність. Це була чесність на рівні з хірургічною байдужістю. Вона настільки мене вразила, що я вирішила дочекатися завершення презентації та познайомитися з автором особисто. Його звуть Казума Обара.

Я сказала йому, що мені дуже близька ця тема, і, якщо він забажає дізнатися більше про Чорнобиль, я відкрита до спілкування. Через кілька місяців він написав мені, що хоче взяти інтерв’ю. Воно було схоже на препарацію – своїми питаннями він ніби розітнув мене консервним ножем. Я ридала і, напевно, вперше в житті була настільки відвертою.

Наступного разу він приїхав у лікарню, де я проходила курс лікування. Поспілкувався з моїм лікарем, а далі в нас відбулася колаборація. Ми створили книгу «Опромінення», яка складалася із мого інтерв’ю та його світлин. Він знімав на плівку, яку знайшов у зоні відчуження у Прип’яті. Із цим проектом ми отримали World Press Photo Award 2016 у розділі People. Тоді я попросила не згадувати моє ім’я, бо не хотіла, щоб мене шукали, спілкувалися.

Наша співпраця також знайшла відображення у двох виставках. Це була серія робіт, на яких люди знімали з себе шкіру. Вони яскраві, контрастні – я люблю цей прийом, коли не співпадає мова подачі зі змістом. Виставка називається «Опромінені», вона відбулася у Токійському музеї сучасного мистецтва. Туди завітало японське Національне телебачення. Вони насправді прийшли до Казуми, втім, почувши мою історію, зацікавилися і захотіли попрацювати зі мною.

Вони запропонували зняти про мене сюжет і з’їздити на Фукусіму, щоб я побачила, як там живуть, що відбувається. Незадовго до цього я вступила до «Школи клінічного психоаналізу дефіцитарних станів его». Я запропонувала провести воркшопи з сім’ями, що постраждали після аварії. Ми з викладачем розробили схему, що підходила саме під японський національний характер.

Як я вже казала, у їхній мові немає майбутнього часу, а завдання полягало в тому, щоб кожен учасник зобразив на аркуші себе через 10 років. Стояла абсолютна тиша, а всередині них — паніка. Я показала їм приклад, як це зробити, і за хвилину люди зірвалися з місць і почали малювати.

У японській культурі немає звички розмовляти про почуття. У них це редуковано ще з дитинства. Ми запропонували їм майданчик для гри – це викликало спочатку занепокоєння, але потім в мене склалося відчуття, що їм уперше запропонували спланувати своє майбутнє. Результати мене вразили.

Вийшла дванадцятирічна дівчинка з малюнком, на якому була зображена жінка у напівпрофіль, навколо мікрофони і велика аудиторія позаду. Вона хотіла стати першим представником Японії в ООН через 10 років. Дівчинка розповіла, як вони жили на Фукусімі, як виживали, справлялися із ситуацією. Потім вона сказала, що багато людей, які отримали опромінення, через 10 років вже помруть і не почують її. Утім, вона стане їхнім голосом і розповість усе за них. У той момент я відчула, що тільки заради цього діалогу варто було пройти цей багаторічний шлях. Такі люди створюють наше майбутнє.

Що особисто ви отримали від японського проекту ?

— Він дав мені надзвичайно багато. Я би хотіла поставити офіційну крапку, яка вбере у себе все – знання, зустрічі та інсайти, які були у цьому процесі. Я зробила перформанс під назвою «Деконтамінація» (дякую проекту Галерея 101 за реалізацію перформансу) і показала його у Львові. Хотіла би також продемонструвати його у Києві, тож зараз шукаю тих, хто готовий співпрацювати зі мною.

У чому полягав перформанс: темна кімната, лежить мішок, що підсвічується зверху. Звуковий супровід – капання крапельниці, удари серця і лічильник Гейгера. Я лежу у цьому мішку, і з нього стирчить рука, приєднана до крапельниці. Стоять два стільці для відвідувачів. Я хотіла поговорити про те, наскільки ми глибоко тілесні.

Абсолютно уся наша психіка, всі наші реакції, рефлекси, якісь плани базуються на тілі. Якщо з ним щось не те, скоріш за все, ці відхилення також поширюються на інші сфери життя. У сучасному світі дуже важко фільтрувати, в чому правда – ми ж бо живемо в епоху постправди. Тіло залишається зараз найчеснішим маркером. Це єдине, що ви не обманете, – воно краще знає, що ви відчуваєте.

За 3 години перформансу я ніби заново пережила 4 роки проєкту на Фукусімі. Це викликає відчуття трансу, ніби я у космосі, і відбувається великий вибух. Хтось потиснув мені руку. Я не знала як вчинити, відчуваючи, що хтось хоче мене підтримати. Якби я відповіла, могла би травмуватися. Уже після перформансу ця жінка мене обняла і сказала, що ніколи не відчувала таку сильну емоцію – я вважаю, це маркер, що все вдалося.

Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»

Ви більше орієнтуєтеся на актуальність теми, стежите за тенденціями чи пишете картини, коли є натхнення?

— Я можу працювати над 8-9 картинами одночасно. Я не орієнтуюся на натхнення, емоційні, афективні фактори. У мене є конкретна задача, яку я намагаюся вирішити. Я можу дробити свій час, як мені зручно, та і в технічному плані так працювати набагато простіше. Слово «натхнення» для мене — тригер. Напевно, я би змінила його на інше – інсайт.

В один момент коліщатка у твоїй голові перелаштовуються, й утворюється розуміння чогось нового. Можливо, інші люди називають це натхненням, але я не люблю це слово. Його дуже часто використовують у контекстах, які мені глибоко чужі. Наприклад, формат: є натхнення – працюю, немає – не працюю.

Це чудово, що людина може дозволити собі таку розкіш – малювати, коли муза завітає. Собі я не можу таке дозволити, у мене є свої художні задачі, які я маю розв’язати. Життя коротке, непередбачуване, тому чекати, що щось прийде, немає сенсу. Ідея з’явиться, коли ви почнете працювати, від вашої «надивленості», від того, скільки ви читаєте, яку інформацію споживаєте. Якщо це мультимедійна гумка з телевізора, натхнення вас навряд чи відвідає, оскільки телевізійний бруд, манера подачі та риторика, як на мене, не сприяють появі чогось нового.

Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»


— В одній із лекцій ви сказали, що вміння малювати – найпримітивніша навичка. Якими ж тоді якостями потрібно володіти, щоб створювати хороші картини?

Художник повинен володіти гіперчутливістю. У нього мають бути своєрідні вібриси, які він занурює в інформаційне поле, уважно слухає, що відбувається. Він може заздалегідь зробити висновки, які поки що не усвідомлюють усі інші. Це скоріше питання чуттєвості та довіри до себе.

Можна конструювати роботу, виходячи із ідеї. Візьмемо, наприклад, Жоана Міро [каталонський художник, один із найвідоміших сюрреалістів – ред.]. У нього була якась екзистенційна криза, якийсь вакуум, відчуття невизначеності. Зверніть увагу, всі конструкції у Міро умовно врівноважені. Утім, достатньо переваги в одну молекулу, і все почне рухатися.

Другий підхід, коли художник починає працювати, тому що його перевантажують внутрішні смисли. Вони його дратують і роблять неприємно. Єдиний спосіб позбавитися цього – візуально відобразити свої страждання. Для мене це називається словом «каналізація» — коли замість інтеграції відбувається засмічення. Вас запрошують приєднатися до психозу.

Ось Міро вас не примушує, ви самі до нього приєднуєтеся. Балансири, що є у кожного з нас, заворушаться, коли споглядатимемо Міро. Він зобразив те, що є у кожного з нас, — нашу динамічну систему, що може прийти у рух від легкого впливу.

Які критерії успішності ви сформулювали для себе?

— Для мене успіх – бути вбудованою у соціум, як активний суб’єкт. Тобто, коли ви робите щось потрібне та важливе, і це розв’язує якусь задачу. Якщо це також приносить прибуток – це подвійний успіх. Мій критерій дуже особистий, це те, чого в мене не було раніше і до чого я прийшла зараз. Я хочу створювати речі, які дійсно потрібні, хочу займатися мистецтвом, що несе не тільки дзеркальну функцію, але й допомагає людям зрозуміти щось і надає майданчик для міркувань.

Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»

Вам буде цікаво: 8 секретів успішного художника від Маріко Гельман

Як бути актуальним, але не «попсовим»?

— Працюйте тільки з тим, що вам цікаво, що викликає у вас потужний відгук. У іншому випадку ви будете працювати з чужою темою. Займайтеся тим, що «болить».

Актуальність – питання аудиторії, для якої ви хочете таким бути. Коли щось стає мейнстрімом, починають траплятися проєкти, які нічого не вирішують. Вони просто демонструють проблему, а мені не потрібно на неї дивитися, я і так про неї знаю. Запропонуйте мені краще, як з нею працювати. Виставка, з якої не виходить наступна, для мене марна. Із будь-якої комунікації має з’явитися щось нове.

На вашу думку, створення витвору мистецтва – втрата енергії чи навпаки її накопичення?

Хороша картина запускає вічний двигун. Ви вкладаєте, а вона вам одразу повертає. Вона ставить питання, які ви розв’язуєте, і коли це виходить, ви отримуєте прилив сил. Із кожним штрихом ти щось втрачаєш, інколи це впевненість у тому, що ти хочеш сказати. Утім, добра робота тобі більше дає. Завершивши її, ти можеш відчувати себе повністю розбитим фізично, однак абсолютно цілісним, внутрішньо наповненим і задоволеним.

У вас взагалі бувають кризи? Як ви з ними справляєтеся?

— Я би назвала такі моменти не кризами, а зміною режиму. Ось є, наприклад, режим прийняття рішення, якоїсь активності, а є режим накопичення знань. Коли недостатньо матеріалів для того, щоб зробити висновок, потрібно зібрати інформацію, сформувати розуміння того, що відбувається. Цей процес достатньо важкий для психіки, і людині у такому стані складно щось робити. І це також можна назвати кризою. Утім, для мене це перехід у інший режим усвідомлення.

Про що ваш «Блог серійного художника» і що спонукало його вести?

Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»

кадр з блогу серійного художника

— Мені часто пишуть художники, ставлять запитання, наприклад, як подати заявку або потрапити на якусь виставку. Я зрозуміла, що ніхто цим не ділиться, інформації вкрай мало, а англомовні джерела не відповідають нашим реаліям. Локальний контекст дуже специфічний, про нього потрібно розмовляти з людиною, яка безпосередньо бере у ньому участь. Я вирішила  розповідати, як усе працює, як митець створює роботи, чи існує натхнення, що таке сучасне мистецтво.

Я була в Ізраїлі у січні, йшла з величезним туристичним рюкзаком за спиною по старому Тель-Авіву. Несподівано в мене виникла ідея – я кинула речі, сіла на сходах і записала свій перший випуск для блогу. Я чесно сказала: «я не знаю, що із цього вийде». Особисто для мене це спосіб структурувати свій досвід. Багато років у мене не було відчуття власної цінності. Я відчувала себе зламаною лялькою, яка ніколи не інтегрується у соціум.

Блог для мене — це переархівація усіх моїх знань і створення власної позиції стосовно мистецтва. Для людей це прикладна інформація: як запропонувати свою роботу на виставку, як комунікувати з галеристами, як продавати свої роботи, яких художників шукають. Це запитання, на які у свій час я дуже хотіла отримати відповіді. Я створюю аудиторію, своє коло розумних людей, які цікавляться мистецтвом. У майбутньому ми, можливо, будемо робити щось разом.

Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»

Що ви порекомендували б художникам-початківцям?

— По-перше, не працюйте з усім на світі. Ви повинні знайти свою власну тему, над якою ви готові працювати, припустимо, десять років. Художник формується довго. Я завжди даю таку рекомендацію – оберіть 10 тем, які вас характеризують або дратують. Про що ви здатні розмовляти весь вечір, про що ви постійно говорите, коли ви п’яний? Так от, виділіть із цього списку три, які характеризують вас більше за інших – ви читаєте про них тексти, рефлексуєте, робите світлини, відвідуєте виставки, транслюєте саме цей наратив. Потім вибудуйте зв’язок між цими 3 темами.

Друге – «надивленість». Мандруйте більше, дивіться більше. Кожен художник хоча б раз у житті винаходив велосипед, думаючи, що він унікальний, а потім приїхав у невеликий музей під Глазго і побачив, що хтось зробив роботу на цю тему в 1958 році. Якщо ви маєте можливість поїхати у Рим чи відвідати Гроб Господній – робіть це без зайвих міркувань. Ніякі книжки з репродукціями не дадуть нічого в порівнянні з мандрами.

Третє – ваша активність. До вас ніхто не прийде і не стане благати щось показати. Ви повинні комунікувати з галеристами, ходити на відкриття інших виставок, дивитися, як це відбувається. Я доволі часто кажу, що епоха художників-мізантропів та алкоголіків скінчилася.

А що ви порадили б людині, яка хоче придбати витвір мистецтва?

— Ви повинні розуміти, чи дає вам щось цей твір. Можливо, ви впізнаєте у ньому себе, чи відкриваєте у ньому новий світ, чи отримуєте інше розуміння реальності або позицію, яку публічно не можете собі дозволити. Хороше мистецтво багатозначне, воно несе багато альтернатив, абсолютно різні найменування.

У вас є улюблений автор чи той, хто здається вам особливим?

— Мені подобається художник Грейсон Перрі, він займається дуже прикладними речами – робить кераміку, гобелени. Він досліджує сексуальність, соціальну нерівність, анархічні практики. У нього є альтер-его: він з’являється на відкриттях виставок у образі жінки у пишних платтях.

Є робота, автора якої я не знаю, але вона найулюбленіша. Це сталося у Римі, ввечері у темному соборі. Я дивилася ікони спочатку в одному приході, потім у іншому. Все дуже гарне, канонічне. Заходжу у третій, і там на картині Ісус і двоє його учнів – фрагмент таємної вечері. Я ще подумала, які чудові ікони, старі майстри. Однак, коли я вийшла із цього приходу, зрозуміла: щось тут не так. Мій мозок відмовився вкладати це у пам’ять, ніби є елемент, що зовсім чужорідний. Я повернулася до картини, подивилася на неї знову: ніби все канонічно — стіл, два учні, Ісус… Я простояла так хвилин 20, доки до мене не дійшло – Ісус у майці! Це сучасна ікона, написана на рівні Тиціана. Ісус у майці-«алкоголічці», в якій у нас ходять викидати сміття.

Я була у такому розгубленому стані… Як можна всього один елемент вбудувати так, що він буде настільки не нав’язливий, не кричущий, що ти його навіть не помічаєш. А потім такий звук, ніби свинцевий шар впав на тацю.

Це стає ключовим – Ісус в майці наштовхує нас на те, що він серед нас, це не визначений Бог, а людина, яка є носієм якоїсь ідеї. Яка різниця, у що вона вдягнена? Це демонстрація того, як працює мистецтво, як тебе прострілює наскрізь куля розуміння. Це те, заради чого я ходжу по музеях, те, заради чого я пишу картини.

Ця картина викликала в мене шквал рефлексії, і найжахливіше — я була під таким враженням, що не сфотографувала ані автора, ані роботу.

Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»
Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»
Художниця Маріко Гельман: «Працюйте тільки з тим, що викликає у вас потужний відгук»
previous arrowprevious arrow
next arrownext arrow
Slider
Маріко Гельман. Из серии The main dish

Які ідеї хочете реалізувати наступними?

— Ескізи, що я принесла із собою, — це алюзія до «Плоту Медузи» Теодора Жерико, до моменту відчуття очікування, режиму накопичення значень. Я себе зараз відчуваю саме у цій фазі. Я збираюся зробити серію муралів, використовуючи серію своїх чи чужих фотографій людей, дії яких не можу дозволити собі з ряду причин.

Якось я побачила сплячого безхатченка на вулицях київської Воздвиженки. Я зрозуміла, що мене це дратує, і почала міркувати, чому ж, яке відношення до мого життя має абсолютно стороння людина. Я зрозуміла, що не можу дозволити собі той ступінь свободи, що є у нього. Він платить за це високу ціну – своїм здоров’ям, відсутністю житла. Водночас у нього є можливість спати вдень на Воздвиженці і зовсім не хвилюватися, що про нього подумають люди. Я почала бачити у цьому безхатченкові не сплячого чоловіка без житла, а якогось героя часу прерафаелітів, який просто занурений у свої роздуми  і життя, йому взагалі байдужі інші люди. І ось я вигадала серію з цими прерафаелітами – маргіналами.

Узагалі, усе, що нас дратує, дає чимало матеріалу для роботи. Ми можемо відрефлексувати великий об’єм інформації про себе на основі того, що нас бентежить. Це потрібно розглядати як щось нове, з чим можна працювати.

Розмовляла Ріана Абдулаєва

Обкладинка: зі сторінки художниці