Конгрес культури* «Перехід 1989» відбувся у Львові 11-13 жовтня. У його концепції йшлося про те, що 1989-й – символічний для Європи та світу і, закономірно, є вихідною точкою для багатьох подій цьогоріч. Конгрес мав на меті розібратися, що і як змінилося в культурній ситуації незалежної України після падіння Берлінського муру й розпаду СРСР. Наскільки вчасною та важливою була ця подія?
Мене запросили на Конгрес у якості «голосу з периферій». Нагадаю, що івент мав три тематичні блоки: Мури, Міри, Наміри. Я була спікером панелі в рамках «Мурів» —«Підривні стратегії культури: як долаються мури»… Мій виступ був доволі емоційним. З двох причин.
По-перше, щохвилини я стикалась із «Херсон? Помідори, кавуни!». Цю проблему я вирішила просто – через стислий, але яскравий огляд контексту. Розповіла і про те, що Херсонщина – це земля, де народився футуризм, і про діяльність ЦМІ «Тотем» та Музею сучасного мистецтва Херсону, і про нашу роботу з районними музеями засобами site-specific art. Начебто помідори-кавуни потіснилися, поступившись місцем званню «Унікальний культурний осередок на півдні України».
Але найбільший запал викликав другий учасник панелі, Михайло Бриних — журналіст, письменник, есеїст, сценарист («Іловайськ 2014. Батальйон Донбас»). Він висунув надзвичайно суперечливу максиму – навіщо говорити про культуру, якщо вона не має важелів впливу? І що мистецтво повинне нести війну в кожну хату, а інші свої завдання відсунути на другий план. Мене це дуже зачепило. Як і розмови в кулуарах: «А, власне, навіщо цей Конгрес і що ми тут робимо?»
Панель «Підривні стратегії культури: як долаються мури». Крайній зправа — Михайло Бриних, поруч — автор цього тексту Юлія Манукян
Можна було б обмежитись прекрасним резюме від Юрія Макарова, модератора дискусії «Розпад як творення: культурні трансформації суспільств після Берлінського муру»: «Ці балачки «ні про що» — ступінь, який не перескочиш. Інакше зависання в «концептуальній» порожнечі неминуче». Але хотілося поспілкуватися ближче з організаторами Конгресу на тему «вчасності» тих балачок. Моєю співрозмовницею стала Віра Балдинюк – письменниця, літературознавиця, головна редакторка журналу Korydor.
– Серед гостей та навіть учасників події лунає питання «Навіщо це все?» Показове, напевне, щодо розгубленості суспільства в оцінках значення культури?
– Поки в дискурсі щось не сформульоване, воно не існує. Якщо в мові з’являються певні поняття, вони як маркери вказують на появу тих чи інших процесів або на те, що раніше не могло бути висловленим. Теми, з якими нам важливо працювати, ми маємо якомога більше обговорювати в дискусіях, у медіа, в матеріалах, котрі потім будуть доступні ширшій аудиторії. Варто давати імпульс цим колам, що будуть розходитися далі. Таким імпульсом і є ця подія. Є ресурси, бажання місцевої влади, підтримка фонду, щоб усі ті люди, від яких щось залежить, зійшлися в одній точці та послухали одне одного.
Формат бієнале дає можливість виходити на рівень публічних обговорень із чітко сформульованими питаннями. Крім того, наразі триває момент невизначеності. Я маю на увазі не тільки ситуацію з новим об’єднаним міністерством, яка всіх турбує, але й момент «п’ятирічки» після великих змін у суспільстві – коли країна в перші кілька років у стресовому стані намагалася зрозуміти, якою є роль культури під час війни.
Культура перевинаходила себе, намацувала нову мову для самоописування й аналізу. За п’ять років ми зрозуміли, наскільки сильними можуть бути травми і що культура може звільняти від тягаря й робити індивідуальне частиною суспільного досвіду. Це можна побачити в документалістиці та театральних постановках, заснованих на свідченнях, у ветеранській прозі, що виникла як літературне явище.
Україна була відкритою раною, що пульсувала на очах світу. Пригадаймо ініціативи на Сході, які працювали з травмою та супутніми синдромами, фахівці з інших країн приїздили сюди вивчати досвід. Але минув час, потрібно було рухатися далі й думати про системні речі. Тоді почалася робота експертів над «Культурною стратегією 2025».
– Багато хто був скептичний щодо неї – як ми можемо думати про перспективи, коли надворі 2015-й, у країні таке коїться…
– Цілком зрозуміло. Та, безперечно, завдяки цьому стратегічному баченню інституції сформулювали принципи культурної дипломатії та внутрішньої культурної політики. Почалися серйозні дискусії над тим, у який спосіб можна репрезентувати себе за кордоном, адже для цього з’явилися ресурси й відповідні інституції. Але тепер є інша тенденція, про яку вже багато хто говорив, і я бачу це з досвіду своїх колег – це виснаження.
Слова з відомої пісеньки «поплакала – і знов» виявилися дуже актуальними для культурних менеджерів та менеджерок. Це втома людей, які справді багато що зробили й натомість отримали вигорання, перестали бачити професійний розвиток, відчули брак ресурсів. І, відповідно, протягом останнього року ми побачили закриття різних медіа, заморожування проєктів у різних громадських організаціях.
Це, можливо, невеликий відсоток у загальному обсязі, але це важливо зрозуміти. Я хотіла ще на Книжковому Арсеналі одну з тем присвятити виснаженню суспільства, яке мусить звідкись черпати ресурс. Мені тоді здалося, що культура не може завжди бути сама собі ресурсом. Потрібно виходити за межі та знаходити для себе відповіді в суміжних сферах. Але на той момент були більш актуальні теми для публічного обговорення, зокрема, результати виборів.
А зараз ця тема озвучувалася буквально в кожній панелі, звісно, в різних вимірах. Як на мене, це новий важливий етап для культурного середовища України – усвідомити проблему й побачити нові горизонти. Треба мати якийсь чек-поінт, і тут без реальних, фізичних зустрічей обійтися неможливо. Тим паче, цікаво це робити, коли приходить нова хвиля можливостей для культурних діячів – міністерство культури, молоді та спорту обіцяє не скорочувати фінансування основних напрямків культури, інституції оголошують нові програми мобільності, запустилися нові програми від House of Europe.
Славенка Дракуліч на Конгресі культури
– Я зацінила виступи Славенки Дракуліч і Оксани Забужко, дуже доречні, враховуючи дискусії на тему тоталітаризму поза і всередині нас. Твердження Славенки, що «маніпуляції з історичною пам’яттю народжують невігластво, провокують новий тоталітаризм, і що не потрібно інвестувати великі кошти в декомунізацію – достатньо лише підтримувати байдужість до історії та культури» – точне відображення моїх думок. Для мене це те задоволення, яке навряд чи доступне на периферії. Панель про канон у мистецтві за участі Михайла Рашковецького, Оксани Баршинової і Бориса Філоненка – це взагалі свято інтелектуальної думки.
– Так, цікаві були виступи. У другому випадку куратори окрім теоретизування працюють із осмисленням канону в «нестоличних» містах, ризикують ставити нетипові питання в неконвенційних просторах і завжди мають сміливість публічно висловлювати свою позицію.
– А ось мій опонент, Михайло Бриних, який злив культуру, зокрема мистецтво, у помийне відро свого розчарування з приводу того, що воно «аполітичне», — це суцільне дратування. Як і образливе ствердження, що «митці у страшні для країни часи як собаки – крутять головами в розгубленості, не знаючи, куди бігти». Чи він не помітив, скільки було і є арт-проєктів, присвячених постмайданівській реальності, війні, біженцям? Чи не знає про Театр переселенця? Чи не бачив нове українське кіно?
Коротше кажучи, це якась особиста травма, екстрапольована на все культурне поле країни. Михайло – сценарист стрічки про Іловайськ, і я би зрозуміла, якщо він розказав би про те, як особисто намагався нагадати всім, що в нас війна. А не лаяв усю культурну спільноту за ігнорування болючих тем.
– Це дивно, адже людина, дотична до кіно, не може не помічати зміни, за які не соромно, державну підтримку цієї галузі. Особливо, якщо порівняти зі станом нашого кінематографу в «дореволюційні» роки. А завдяки співпраці кінокритиків із аудиторією, фестивалям на кшталт Київського тижня критики з’явилося те, чого так бракує іншим напрямкам культури, – певна солідарність і готовність впливати на рішення, які стосуються кіногалузі.
Вам буде цікаво: Референси, притчі та дзеркала: підсумки Київського тижня критики
Такий хороший відгук аудиторії на фільм Надії Парфан чи проєкт Ukraїner, фільми «Додому» й «Думки мої тихі» виник не тому, що це бажання підтримати своїх чи зірковий проєкт когось уже знаного. Це справжній інтерес аудиторії до нової української культури. Проблема у постійних закидах, мовляв, «у нас немає критики» чи «кому потрібне це зарозуміле мистецтво», і ти за інерцією це заперечуєш. Але колеги з різних видань це давно спростували своєю роботою.
Словом, припускаю, що спілкування з родинами тих, хто загинув під Іловайськом, — це травматично, і такий рівень емпатії може докорінно змінити фокус сприйняття реальності. Але це не привід заперечувати силу культури в контексті війни. Думаю, якби Михайло справді не вірив у цей потенціал, він би не брався за написання сценарію. Професійне середовище розуміє, що культура є частиною політики, одним із інструментів, яким можна в довгостроковій перспективі щось змінити.
Панель «Мінус завтра: наративи майбутнього»
– Як ти ставишся до візіонерської частини («Мінус завтра: наративи майбутнього»)? Дуже потужна панель, але важко побачити у практичному руслі ці рефлексії та міркування…
– Це якраз інший тип розмови про культуру, який мені особисто хотілося почути на конгресі. Робочі галузеві сесії – це насправді рутинна робота культурних менеджерів. Є проблема – збираємося, щоб її вирішити. А велика тематична розмова людей, які володіють особливою здатністю бачити проблему ніби із зовнішньої точки, з іншою оптикою, як у Ольги Жук чи Олени Галети, – це дуже цінно.
Такі рефлексії й інспірації потрібні. Зрештою, як пожартував один із учасників дискусії, справжній блиск і маргінальність інтелектуала може проявитися саме в розмовах про майбутнє, яке промовляє до нашої креативності й бажання щось змінювати.
Власне, чому «мінус завтра»? Якби в дискусії брав участь Микита Кадан (на жаль, він не зміг приїхати), він би на прикладі роботи з простором та історією Кмитівського музею радянського мистецтва розповів, як складно працювати з минулим, чому це викликає такий спротив у суспільстві й навіть у професійному середовищі. Саме через ці речі, які залишаються неможливими для втілення в конкретних місцях – у музеях малих міст, у публічному просторі. Складність у тому, що ці місця нібито належать умовним «нам», як і сама історія, але насправді вони опиняються в руках першого-ліпшого, хто агресивніше заявляє про себе.
Щодо типових висловлювань про дискусії у сфері культури, мовляв, кому треба ці «говорильні», треба щось конкретне, я би відповіла: конкретних речей вчать на грантових тренінгах УКФ чи семінарах про бухгалтерію для громадських організацій. А от під час дискусії про культурну деокупацію виявилося, що ми не маємо спільного розуміння, що це таке і в який спосіб вона могла би відбуватися. Ми досі сперечаємося про різні визначення – деокупацію, контрокупацію, реінтеграцію, реконсолідацію. Чи важить у такому випадку конкретне вміння здобути грант і втілити проєкт, якщо немає спільного знання про контекст?
Додам також, що одне з найсильніших вражень останнього часу я отримала від публічної зустрічі в Польщі з письменницею Ольгою Токарчук, яка говорила про абсолютно прості речі – для чого писати, що таке реальність. Мені взагалі здається, що ми потребуємо цих простих засадничих питань, бо вони допомагають нам деконструювати наше попереднє знання та виявляються найскладнішими.
– Як на тебе вплинув Конгрес? Що він означає для тебе особисто?
– Мені передусім цікаво було те, як у Львові висловлюють потребу говорити про культуру. Саме в культурному середовищі Львова, з якого вийшли яскраві практики та драйвери культурних змін, виникла ідея Інституту стратегії культури. Ця муніципальна інституція збирає дані про всі організації культурного поля, займається дослідженням їхніх потреб. Тобто, вони роблять дуже конкретні речі, працюючи для реалізації уже розробленої культурної стратегії міста.
Хтось може сприймати такі інституції як зайву ланку в комунікації з міською чи обласною владою, але все навпаки – вони якраз і можуть вчасно донести й пролобіювати певні запити закладів культури, проводити навчальні сесії для професійного середовища. Дуже цікаво спостерігати за таким досвідом міста.
Ще із вражень навколо конгресу: є люди, які вважають, що падіння Берлінського муру – це історія Європи. Хай вони рефлексують, роблять виставки, пишуть есе, це їхній досвід. А ми тут, мовляв, до чого? Важливо було показати, що включення України в цей контекст і порівняння з іншими країнами радянського блоку, з балканськими країнами зокрема через рефлексії Славенки Дракуліч, корисне для нас. Ці країни попрощалися з тоталітарним режимом у свій спосіб, а ми досі неохоче говоримо на цю тему і вдаємо, ніби на цьому летовищі нам видали не наші валізи.
Місце проведення конгресу – старий термінал львівського аеропорту
P.S. Про мистецтво, яке «ігнорує реальність»
У рамках Конгресу відбулися дві арт-події. Виставка «Обабіч» об’єднала три різні українські реальності, дві з яких – тут і зараз, а одна випливла з того самого транзитного періоду, про який говорили на Конгресі. Куратор Єжі Онух поєднав сюжетно різні, проте візуально та концептуально схожі серії документальних знімків, які були створені з різницею майже у 20 років двома фотографами з України та Великобританії.
Віктор Марущенко показав жителів шахтарського Донбасу, яких куратор символічно помістив до «темного тунелю». Глядачам видавали ліхтарики – символізм дещо лобовий, але ефектний: ці обличчя, вирвані з темряви, запам’ятаєш надовго. Марк Невілл показав жителів двох регіонів України, близьких до східного фронту. В око впадає «пострадянська естетика», уявлення наших людей про «красиве», але іронія розчинилася в щирій емпатії до тих, хто живе поруч з війною. Все це посилено графіті Саші Курмаза та зведено в єдиний, протяжний у часі, травматичний дискурс.
Фрагмент виставки «Обабіч»
«Український зріз: IV трієнале сучасного мистецтва» відбувається вчетверте, а в Україні вперше. Тема — «Обряди переходу». Це спроба разом із художниками дослідити та відрефлексувати проблеми обрядів, ритуальності і транзиту. Проєкти розмістили на чотирьох рівнях поруйнованої будівлі №42 на площі Ринок (колишня кам’яниця Седмірацька), яку влада міста віддала під «мистецький простір». Це точно передає хитку атмосферу обрядовості, «нової» архетипіки та старого доброго розпаду.
Дуже символічна робота Михайла Олексєєнка – стирання особистості в пил, що рве на собі звуки, схожі на лісопильню. Втім, анігіляція не є тотальною: пил/прах – носій пам’яті, інформації, надії на відродження. Теж свого роду «зріз».
В’ячеслав Поляков обіграв історію «затертого» канону – часом і іншими руйнівними чинниками. Панно «Діти» (друк на кахельній плитці) апелює до віри в мармурову білизну античних статуй, які в давнину були канонічно кольоровими. Автор по-своєму реконструював колір краваток та інших атрибутів (очевидно радянського періоду), відмовивши канону в історичній правді. Власне, вбивши його.
І знову про пам’ять. Проєкт «Відкритої групи» «Задній двір» — останній притулок приватності, коли ти позбавлений даху над головою. Глядачі бачать експлікації та макети будинків, знищених війною. Учасниці проєкту — Філомета Курятова і Світлана Сисоєва, переселенки, власниці цих будинків, — бачать їхні масштабовані «примари». Післямова важлива для травмованої пам’яті, хоча навряд чи це healing trauma в чистому вигляді. Усе відтворено в найдрібніших деталях, і ця скрупульозність представляється мені болем, який не вщухне ніколи.
OPEN GROUP «Задній двір»
Проєкт Олени Субач «Чужі» — про «широкий культурний контекст», де фолк і поп-арт, спаяні любовною іронією, начебто ходять парою, але при більш пильному розгляді бачиш чіткі демаркаційні лінії. «Чужі», безсумнівно, але привабливі саме цією «чужинністю» естетичних позицій.
Жовчний проєкт — «Книга» Влодка Кауфмана. Якщо технології витіснили паперову версію зі статусу «опори цивілізації та будівельного матеріалу культури», може, книги згодяться хоча б підтримати стелю, що обвалюється?
І на цій самій стелі — «технологічний» проєкт Дани Косміної «Моделювання реальності». Щось ефектно контрастує з обвалами та пробоїнами у стельовій конструкції. Щось імпліцитно корелює з «риторичними фігурами, знаковими для сучасного політичного дискурсу». І там, і там – натяк на латання «архетипічних» дірок просунутими методами. Дірки, звичайно, переможуть…
Про кореляції. Проєкт Терези Барабаш – непрямий референс до «Критики чистого розуму» з поправкою на технології роботи/маніпуляції з історичною пам’яттю. Як уникнути помилок при передачі інформації (неминучі спотворення і гаджетами, і «людським фактором»)? Як залишитися вічно актуальним при зміні режимів та ідеологій, декларуючи цінності «поточного моменту»?
У двох навушниках, доданих до інсталяції, звучав виступ Леоніда Кравчука, в інших двох – В’ячеслава Чорновола, у наступних двох – запис мітингу 90-х. У останньому, сьомому навушнику – голос дідуся художниці, якому виповнилося 90 років. Тихий шелест таких важливих для сім’ї слів. І все разом – догляд за горизонт всіх подій. Туди ж спливемо ми всі, якщо будемо пасивними спостерігачами.
Проєкт Терези Барабаш
Вразила імітація мозаїчної текстури в панно Наталки Шимін ( «Трансформація») – повітряні пухирці, наповнені обривками кольорового текстилю. Фрагмент унікального килима ручної роботи, недбало кинутий на підлогу під’їзду багатоквартирного будинку, послужив тригером для цього проєкту. Фрагмент стерся, залишилася фотографія. І бажання реконструювати його іншими «медіумами», з відтворенням процесу ентропії. Пасіонарний концепт, який закликає нас подумати над тимчасовими шарами, легкістю руйнування (натиснув на пухирець – знищив шматок світу), пропустити цю метафору через себе замість пасивного милування технічно цікавим рішенням.
Теж про спостереження, але таємні — «Батут, або соціально-критичний вуайєризм» Даніїла Галкіна, завжди роздратованого абсурдно великою владою, зосередженою в руках чиновників. Соціум, роздратований в унісон, хоче стрибнути так високо, щоб побачити нарешті за високими парканами подробиці прихованої «чиновницької» діяльності.
Чудовий проєкт Олекси Манна — «Чорний період». «Самообмеження», викликані життям у транзитний період, який має тенденцію перейти в якусь константу і тим самим перетворити період в епоху. Хроніки початку кінця.
Проєктів багато. Це вибір автора статті. У когось будуть абсолютно інші акценти. Неважливо. Зріз більш ніж переконливий. Докладніше за посиланням. https://culturecongress.org.ua/zriz/
Текст: Юлія Манукян
Фото: Trofymuk Design & Photography
*Конгрес культури у Львові — дискусійна платформа для фахового критичного огляду культурного процесу. Захід відбуватиметься раз на два роки. Це подія для представників сфери культури, що націлена на розвиток культурного середовища України. Конгрес культури щоразу матиме нову тему, відповідну до запитів галузі та суспільних процесів. Вона розкриватиметься завдяки двом сталим складовим — дискусійній та мистецькій.
