Розглянемо, як співвідносяться і впливають одне на одного тіло і його оточення, як тіло почуває себе у просторі і як допомагає нам набути сукупність досвідів.

Проблема багатозначності понять

Про тіло можна говорити в різних контекстах — як про живий організм (органи, частини тіла, рух крові), про тіла інших людей (які мають здатність рухатись згідно з бажаннями та намірами, взаємодіяти з іншими) та моє тіло (завдяки якому я й роблю висновок, що інші теж щось відчувають). Нарешті, тіло як фізичний об’єкт із його вагою, швидкістю та певним простором, який воно займає. Стоп. Який простір? Він теж буває різним: математичний, фізичний, географічний тощо. Чи є простір і чи є тіло, які можна було би розділити на всі оці специфічні теми? Чи є простір як такий і тіло як таке?

Є. Це мій простір, це ваш простір, це моє тіло, це ваше тіло. Давайте на них поглянемо.

Дивно, я не бачу свого тіла. Я бачу кінцівки — руки, ноги. Вони рухаються певним чином, залежно чи незалежно від моїх бажань. Я чую власний подих і, якщо прислухатися, відчуваю своє серцебиття, я можу переживати біль в якійсь частині мого тіла. Воно мені не дане в безпосередньому досвіді бачення, тим не менш, навіть без дзеркала або світлини з собою я тут і зараз усвідомлюю, що маю спину, щоки, тім’я. Я бачу тіла інших і екстраполюю це бачення на себе.

Як щодо мого одягу — це теж моє тіло? Ці літери, що з’являються на екрані залежно від рухів моїх пальців, пише моє тіло чи я? А де тут простір? Простір гугл-документу чи простір кімнати, в якій я сиджу з ноутбуком?

Ми звикли використовувати поняття у безлічі синонімічних рядів, не звертаючи уваги на те, що вони означають в окремих випадках. Коли я кажу про себе і про своє тіло, чому я їх розділяю? Чому я йменую простором такі різні, не дотичні одне до одного речі? Чому я взагалі маю здатність помислити простір?

Завдяки своєму тілу. Я — просторова. Ви — просторові. Простір відкритий для нас, як і ми для нього.

Тіло як можливість включення у значливий світ

Від початку наші питання йшли не туди. Ми виходили з того, що вже знаємо, але не запитували, чому ми це знаємо і сприймаємо саме так, а не інакше.

Давайте спочатку. Я сиджу в кімнаті. Поруч зі мною ноутбук, телефон, вода та кава у склянках, які стоять на столі. Зліва від мене лежать подушки, а зправа стоїть книжкова полиця. За вікном лунає гуркіт машин, а по діагоналі зліва свою пісню завів холодильник. Я знаю, що за дверима є коридор, і що за якихось півгодини я можу доїхати від квартири до свого улюбленого парку. Я можу уявити себе на траві десь біля озера в Берліні, уявити шелест листя і спів пташок у Голосіївському лісі. Я можу уявити, як беру склянку з водою і як далеко мені треба тягнутись, щоби її дістати. Я можу пригадати запах свіжих томатів із бабусиного городу, їхній смак, як і смак холодного пива на набережній Праги літнього спекотного вечора.

Про що ці всі історії мого зараз, мого уявлення та пам’яті? Про простір і тіло. Про що вони говорять? Про можливості та значення, про стосунок і взаємозв’язок, про наближення та віддалення, про локалізацію та рух.

Усі ми живемо у значливому світі. Та актуалізація досвідів, яка зараз із певного контексту та ситуації висловлює вам свої думки, і яку за звичкою авторка статті називає «я». Кожен, хто зараз з телефону чи ноутбуку читає цей текст. І навіть ті, хто ні про вас, ні про мене нічого не знають.

Моя склянка на столі — це моя склянка на столі. Гуркіт машин за вікном — це гуркіт машин на вулиці Максимовича, вони їдуть по розміченому асфальту і, ймовірно, слухають радіо чи музику. Усе це схоплюється та вміщується у мою можливість обміркувати гуркіт за вікном. Тобто, я не можу помислити щось одне, щоби до нього не додався певний контекст, пов’язаний із ним.

Оточення та місце. Опозиції «тут» і «там»

Оточення — просторовий термін. Що може бути оточеним? Локація, місце. Наразі недоречно вносити ще й розрізнення локації та місця (але майте на увазі, що й воно є). Далі ми приходимо до місця й оточення. А ще до того, що все довкола має значення, зокрема особисто для кожного. У нас є певний спектр бачення та нашарування значень, вибору значень серед заданого спектру.

Як ми це обираємо? Хто чи що включає нас у спостереження ансамблю значень і вибору того, яким способом їх структурувати та складати з них певний текст/уявлення/відчуття того, що ми називаємо світом чи реальною ситуацією, в якій ми живемо?

Наш доступ до світу з його майоріннями значень це наше тіло. Воно — перша точка, з якої виходять усі інші. Воно — перше місце, яке має своє оточення. Воно — це затемнена зала глядачів у театрі, де на сцені відбувається щось, що ми йменуємо життям, сукупністю досвідів.

Лише тому, що я маю спосіб, яким я можу бути «десь», я можу уявити, як щось інше теж може бути «десь». Оскільки моє «десь» для мене — це «тут», то все інше — «там». Завдяки своєму тілесному способу існування та своїй просторовості усі «там» певним чином схоплюються мною, існують зі мною у певному стосунку, мають для мене значення.

Від світу значень до абстрактного простору науки

Ця склянка з водою не стояла би на столі, якби я не мала уявлення та безпосереднього досвідного переживання «стояти» та «на». Для склянки не існує столу, для неї не існує води, склянка не живе в ансамблі значень. Лише я як інтерпретуюча тілесна просторова істота маю спосіб існування, у якому наявне оце розділення на окремі «щось», які співіснують і мають стосунок до чогось іншого. Машини гуркотять за вікном, вони не «тут» і не в якомусь невизначеному просторі, вони — «за вікном».

Коли ми кажемо «зверху», то уявляємо стелю, інший поверх, дах чи небо. Ми не уявляємо стрілочку й абстрактну вісь Оz із її висотою. Коли ми кажемо «ранок», ми можемо помислити місце сонця на небі. Бо ранок — це про нашу досвідну локалізацію значливих речей. Бо ввечері сонце буде вже не там, а вночі про сонце й мови йти не може.

Сонце теж має своє «тут», ми локалізуємо його на небі, хоча фізики би нас за таке розуміння його розташування не похвалили. Кожна річ для нас має певний спектр можливих «куди», які розкриває перед нами її оточення. Ми це помічаємо краще за все, коли не знаходимо певну річ у тому місці, де вона мала би бути. Для нас речі мають місце, обумовлене нашим уявленням про можливості їхнього застосування.

Відсутність краще за все ілюструє цю відносність стосовно нашого досвіду існування місць. «Я не можу знайти ключі на їхньому місці». А отже, воно існувало. Хоча для самих ключів як певного металевого предмету місце не потрібне і не мислиться. Більше того, у кожної людини власні «місця для ключів»: чи це набір із карману куртки, сумки, полички на шафі, чи гачок біля дверей і спеціальна ключниця.

У кожному такому моменті річ не може мислитися відділеною від інших, вона завжди співіснує з тим, що оформлює, диференціює це її місце. Коли речі немає на місці, ми бачимо лише оточену пустку. І саме оточення вказує нам на відсутність чогось. Ми шукаємо або очікуємо побачити цю річ десь. Коли ми дістаємо книжку з полиці, якщо стати дуже прискіпливими та простежити, що фоново відбувається у наших думках, ми обдумуємо можливості її застосування. Ми забираємо книжку з її безпосередньої локації і придумуємо, куди її можна помістити, при-містити. Можливість при-міщення чогось говорить про співвідношення меж речей, про оточення, в якому ці речі існують, їхні значення, які задають можливості їхніх застосувань. Це також каже нам про вільний простір, який розкривається, коли ми мислимо «куди її помістити».

Простір — це не контейнер, який ми можемо заповнити чимось до кінця. Простір — це не єдина маса усіх можливих об’єктів світу, які у доторку одне до одного утворюють щось на кшталт світового желе, де кожен рух одного предмету провокує переміщення усіх інших. Простір — не газ + тверді + рідкі тіла, що склеїлися разом і якось існують. Це можливості та стосунки.

Простір науки — не первинний простір, в який ми потрапляємо, це продукт універсалізації безпосереднього досвіду якогось давнього «я» (багатьох, не одного). Якраз для того, щоби ми з вами мали про що говорити та розуміти одне одного, ми повинні мати ці узагальнення досвідів. Вони і є нашою культурою, надаючи нам сітку координат (ой, ще один просторовий термін) того, як діяти у цьому світі. Вона ж виходить із нашого інтерпретуючого буття у ансамблі значень.

Уявімо собі людей у ті часи, коли не було книжок, інтернету і взагалі писемності. Їхній світ обмежувався тим, що вони могли побачити та як далеко вони могли пройти. Наприклад, вони хочуть передати нащадкам знання про світ, про те, що вони встигли дізнатися за свій короткий життєвий цикл. Що вони зроблять? Намалюють мапу. Але на ній ми не побачимо, що кожен із маршрутів означав для того, хто її укладав. Мапа не розповість нам про те, що ось у цьому лісі її укладач вперше забив мамонта (за будь-які помилки щодо місць проживань мамонтів і еволюційних періодів вибачте, ми тут говоримо фігурально, без прив’язки до археології).

Схема пожежної евакуації в школі так само ніколи не передасть аромат булочки з корицею, яку так обожнює учениця 9-А класу, або не покаже ті самі сходинки, де учень 8-Б вперше зустрів своє шкільне кохання. Схема парку не продемонструє мої чи ваші маршрути по ньому, бо це генералізація. Але вона виходить із безпосереднього досвіду тих, хто тут ходив, щось переживав і бачив.

Я як місце. Сцена зіткнення та взаємодії тіла з простором

Тож первинно простір — це перш за все те, що значуще для нас, а потім уже середовище науки. Про що він нам говорить, окрім того, що ми можемо його потім узагальнити і зробити науковим?

Він у зв’язці з нашим просторовим тілом надає нам координати (ми маємо усі ось ці зліва, внизу, згори, справа), розуміння дистанції (близько, далеко, поруч), відчуття пустоти чи наповненості, говорить нам про відсутність. А ще, що найстрашніше, дозволяє нам зрозуміти можливості. І тут мова не лише про те, що, беручи книжку з полиці, я звільняю простір для можливостей її локалізації або що, йдучи по вулиці, я отримую певні дозволи «куди я можу піти».

Простір — це не лише фізичне (ви ж пам’ятаєте про світ значення, в якому ми живемо). Якби наш простір і тіло базувалися суто на фізичних характеристиках або суто на нашому переживанні власного тіла як біологічного організму чи фізичного об’єкту, ми би мали лівий та правий світи. Утім, таких речей у світі небагато — взуття, іноді певний одяг, кермо авто. Насправді ж мова йде про взаємодію просторового тіла та простору.

І тут, як не дивно, первинним є місце. Це точка зустрічі, це «ось», із якого ми щоразу розпочинаємо будь-що. Це щось, що вже включає в себе оточеність, бо визначити його як місце нам дозволяє лише щось інше, що не є «в цьому місці». І ось уявляємо наше тіло, оточене фізичними об’єктами. Але суть у структурі — «тут» і «там». Уявіть людину, що вперше знаходить себе, розплющує очі, відчуває своє тіло і ось цю «просторовість» і «щось, що є за очима», адже ми завжди усвідомлюємо, що за нашою головою/спиною світ не закінчується, а продовжує існувати.

Так от, ця людина отримує одразу спектр можливих «подумати про». Її «тут» (місце) і «там» (оточення) перекладаються в «я» — «інші люди», «одиниця» — «множина», «А» — «не-А». Я як місце — це завжди певний спосіб сприйняття і переживання. Кожна людина «на моєму місці» бачитиме оточення інакше. Та ж ситуація зі склянкою води — вона може бути зовсім не означена у процесі споглядання і опису оточення. Коли у іншої особи немає наміру пити воду, вона може побачити гаманець чи окуляри (на жаль, я описую кімнату, яку ви не бачите, але зараз доповідаю вам — крім кави та води, у мене на столі ще лежать навушники, ключі, окуляри, гаманець).

Тобто місце — це завжди певна даність та заданість, але вона не визначає все довкола, бо те, що оточує, теж є певною даністю, певним спектром наявного. І ось те, яким чином ці дві даності зіштовхуються, формує ситуацію переживання «ось», цього зіткнення, взаємодії, стосунку, у яких виринає мій особливий досвід бути, відчувати, мислити і переживати як я. А простір — це можливості, які розкриваються у цьому зіткненні.

Проблема можливостей простору у тому, що їх дуже важко означити і неможливо визначити наперед. Особливо коли це не певний ритуально-періодично визначений простір. Тут нам би підійшло порівняння міста і простору домівки. Але ми повернемося до розкриття цих питань наступного разу.

Підсумки та плани

Отже, тіло не визначає усе довкола, і навпаки — усе довкола тіла не визначає його. У контексті розуміння світу як нашого переживання сукупності значливих досвідів доцільно казати про місце й оточення. Тіло — моя можливість мати місце. Це місце — затемнена зала глядачів у театрі. Але не аудиторія визначає, що буде відбуватися на сцені (оточення), вона лише обирає, куди їй дивитися. У зіткненні цієї спрямованості погляду з грою на сцені утворюється наш досвід, з якого ми потім робимо історії, який ми потім можемо генералізувати та передавати як координати іншим.

В одній статті неможливо описати та означити всі можливості говорити про тіло та простір. Тіло взагалі майже неможливо схопити і поговорити про нього доладно. Воно ж найближче до нас, воно ось, слухає стукіт клавіш, дивиться на літери на екрані, хоче випити води чи лягти спати. І воно ж відчуває ще безліч речей, ще й розширюється до меж вітальні, а потім до тієї набережної в Празі, де я колись влітку пила холодне пиво.

Я би хотіла вам розповісти культурну історію тіла, хотіла описати, чому можливості простору лякали деяких філософів, чому мене лякає простір домівки та що з ним сталося під час карантину, чому ми досі мислимо наші «я», «свідомості» та «душі» як відділені від тіл. Тож давайте домовимося зустрітись у цьому місці трохи згодом і поговорити на всі вищезазначені теми. Якщо до цього в моєму оточенні з’явиться (наблизиться до мене) критика на тези у цій статті — я її з радістю прийму і спробую відреагувати.

Текст: Катерина Моцарт