Цю статтю було вперше опубліковано в журналі «Новое литературное обозрение», і перекладено українською з люб’язного дозволу авторки Олени Трубіної.

Олена Трубіна — професор соціальної теорії, доктор філософських наук, директор Центра глобального урбанізму; Уральський гуманітарний інститут Уральського федерального університету ім. Б. Єльцина; авторка численних статей та книг, в тому числі «Місто в теорії» («Город в теории»).

Дестабілізуючи універсальні уявлення

«Постколоніальність» (або постколоніалізм) – темпоральне поняття: воно стосується періоду, що слідує за домінуванням колоніалізму у тих країнах чи регіонах, що деякий час були під управлінням зовнішньої сили.

За словами географа Дерека Грегорі, в останні десятиліття ХХ століття фокус уваги вчених зсунувся від «майбутнього в теперішньому до минулого у теперішньому (буквально: «нинішніх минулих». — О. Т.), а постколоніалізм був частиною цього оптичного зсуву [Gregory 2004: 7]. В той же час це поняття позначає критичну установку. Об’єктом критики є як економічні та соціальні встановлення, так і схильність до імперського мислення й бачення.

Розрізняють три ключові цілі постколоніалізму:

1) поставити під сумнів переважаючі варіанти розгляду стосунків між Заходом та не-Заходом, західними та незахідними людьми;

2) оскаржити економічну нерівність між цими регіонами та їхніми мешканцями;

3) затвердити легітимність та цінність незахідних культур та притаманних їм способів мислити й бачити

[Christophers 2007: 285].

Теорія, що описує постколоніальність, має політичний вимір, наполягаючи на необхідності визнати структурну нерівність, з якою стикаються нові нації після кінця колоніалізму. І постколоніальна теорія, і її предмет — наслідки колоніалізму, тобто постколоніальність як історична реальність, — активно оскаржуються. Термін «постколоніалізм» критикується та уточняється з моменту його введення. Якщо Хомі Баба наполягав, що «постколоніальність — це корисне нагадування про завзятість неоколоніальних відносин в рамках нового світового порядку» [Bhabha 1994: 9], то Енн Маклінток справедливо визнала це поняття «завчасно тріумфальним» [McClintock 1992: 97]. «Постколоніальна ера» оголошується європоцентристським міфом [Grosfoguel 2008].

Схожа траєкторія може бути виокремлена і у інтелектуальній рефлексії «міста». Це поняття сьогодні включене до дебатів про «планетарну» урбанізацію: вчені пропонують залишити позаду місто як одиницю аналізу. Те, що відбувається у містах, обумовлене набагато ширшими процесами [Brenner, Schmid 2015; Sheppard et al. 2013], які відбуваються у різних масштабах та залучають різні темпоральності. Паралель, яку я тут бачу, полягає у тому, що спроби виокремити особливий — постколоніальний — період у першому випадку та місто як особливу одиницю аналізу просторових процесів у другому випадку стикаються з обґрунтованим скепсисом. Цей скепсис водночас поєднується зі спільною для сучасної урбаністичної та постколоніальної теорії установкою на дестабілізацію, децентрування та примноження універсальних аргументів. Як нагадує, спираючись на ідеї Гаятрі Співак [Spivak 2003: 72], постколоніальний географ Тарік Джазіл [Jazeel 2018: 406], якщо глобалізація стандартизує та є продовженням імперської політики, то «планетарність» (термін Співак) уособлює непізнане, інше, інакше. Тоді урбанізація, — припускає Джазіл, — є лиш одним з багатьох процесів (відомих та невідомих урбаністам), залучених до соціально-просторової діалектики створення строкатих, суперечливих міст, що включають різні модуси розмаїття.

Короткий довідник урбаністичними студіями: хто і як вивчає місто?

Тридцять років, впродовж яких постколоніальна теорія оформилась та розширилась, принесли безліч текстів та аргументів, і у запропонованій статті я зосереджуся на діалозі поміж постколоніальною критикою та міськими дослідженнями, розглянувши ідеї авторів що, на мій погляд, найбільш продуктивно відгукнулися на постколоніальні виклики. Цей діалог розгорнувся доволі пізно, спонукавши одного з «постколоніальних» урбаністів нарікати на те, що постколоніальна критика, головним чином спрямована до фільму та фотографії, не кажучи вже про літературу та історію, доволі довго складалася в дизайні та архітектурі. Тому питання о наслідках імперіалізму в містах метрополії та колонії почали ставити лише в останні два десятиліття. На думку цього критика, Ентоні Кінга, справа тут в медіумі:

«…культурні продукти, на які нанесено імперські дискурси — простори міст, ландшафти, будівлі, на відміну від літературних текстів, кіно та фотографій, для постколоніальних критиків та їхніх західних авдиторій не існують не тільки тому, що далекі, але й тому, що нерухомі»

[King 1995: 544].

Перуанський соціолог Анібал Кіхано, що помер у 2018 році, в своїх роботах про колоніальність влади виділив чотири взаємопов’язані області:

  • контроль над економікою (над землею, природними ресурсами та робочою силою),
  • над владою (інститутами та армією),
  • над гендером та сексуальністю (родиною та освітою)
  • і над суб’єктивністю та знанням

[Quijano 2007].

Зміст виконаної ним та багатьма іншими роботи — у демонстрації того, що світ залишився колоніальним і що мрії про деколонізацію залишилися мріями. Питання про те, чи сприяли відтворенню колоніальних відносин численні розмови про вигнання, діаспору, мультикультуралізм, гібридність та космополітизм (з якими постколоніальні теорія та критика часто асоціюються), залишається відкритим. Але теза про те, що у колоніальності влади тісно пов’язані контроль над економікою та контроль над знанням, може бути використана, аби розглянути, як урбаністичній теорій був кинутий постколоніальний виклик.

Міські дослідження з часів їхньої інституціалізації в Університеті Чикаго в першій половині ХХ століття пов’язують урбанізм з чисельністю населення та щільністю заселення. Існують численні рейтинги, в яких міста вишикувані залежно від того, скільки людей в них мешкають (в цілому та на квадратному кілометрі їхньої площі). Розмір міст має економічне, політичне та символичне значення. Велике у багатьох сенсах цікавіше, аніж мале, і якщо у вас є шанс вивчити місто з населенням більше десяти мільйонів, було б недалекоглядно ним не скористатися. Великі міста сильно розрізняються з точки зору багатства, і багаті великі міста — у центрі уваги. Кожен розуміє, що дослідження відносин поміж дуже різними містами могло б істотно просунути міські дослідження, а користь від них була б доповнена прогресивною та демократичною увагою до закинутих та депресивних кутків урбанізованого світу. Тим не менш, теоретичне впорядкування та емпіричне відображення цього світу нагадує ялинку, на верхівці якої привабливо світяться глобальні міста Лондон—Нью-Йорк—Токіо, трохи нижче сяють Париж, Франкфурт і Москва, а пошук Коламбуса, Іркутська та Картахени треба вести на найнижчих гілках: на них не вистачило мішури та іграшок. Ієрархії виробляються та закріплюються дослідженнями, левову долю яких складають «дослідження за контрактом». Замовники — think tanks, крупні фонди, девелоперські компанії — запрошують на крупні форуми та до крупних проєктів вчених, що спеціалізуються знову ж таки на глобальних містах, або тих, що прагнуть ними стати. На Московському урбаністичному форумі, приміром, побували і Ричард Флорида (2018), і Саскія Сассен (2017), тоді як вчені, що критично проблематизують ієрархії міст, частіше бувають на суто академічних конференціях. Тим не менш, саме ці вчені ставлять питання та формулюють дослідницькі програми, які обіцяють зробити більше для розширення поля зору теорій та досліджень, аніж альянси міських адміністрацій та вчених, що постачають їм ідеологію.

«Постколонізація» урбаністичних досліджень: Дженніфер Робінсон

Розпочавши академічну кар’єру з вивчення муніципального житла у Порт-Елізабет (Південна Африка), Дженніфер Робінсон — професорка географії у Школі планування Бартлет Юніверсіті коледжу (Лондон) — вивчала просторове втілення апартеїду. Расова дискримінація проявлялася не тільки у тому, що чорним африканцям приписувалося жити окремо від білих, але й у тому, що в чорних поселеннях (townships) різні етнічні групи також мали селитись окремо. У ці поселення африканців заманювали оманою, або ж насильницькі витісняли з плідних земель шляхом вилучення худоби або війн. Після переміщення вони мешкали скупчено (по двадцятеро людей в одній кімнаті) та без зручностей. Лише поступово, у другій половині ХХ століття, гірничодобувні компанії вклали кошти у санітарну інфраструктуру, а електрики в цих поселеннях не було до 1980-х років. Виступи проти поганих життєвих умов були частими, але апартеїд як система успішно продовжував існувати, і Робінсон показує, що це було можливим за рахунок просторового регулювання. Простір міст Південної Африки підкорювався расовому домінуванню: простори апартеїду утворювали та підтримували політичний лад [Robinson 1996: 2].

Своєю першою книгою Робінсон включилася у дослідження Африки, в котрих зберігали популярність виниклі в 1950-х роках теорії модернізації та розвитку. Головний аргумент цих теорій полягав у тому, що африканські країни переживали конфлікт поміж «традицією» та «модерністю». За «модерність» відповідали створені за колоніалізму еліти, а «традицію» уособлювали місцеві «племена». Колоніальні уряди, будуючи міста, мости й дороги, за загальною думкою, сприяли прогресу, і дослідницькі наративи про взаємодію місцевих та колонізаторів були включені до «метаісторії» модернізації Африки. Ця історія створювалася за допомогою таких опозицій як «модернізований/відсталий», «центральний/периферійний», «білий/кольоровий», «міський/племінний», що визначали теоретичну рамку багатьох авторів. Велику роль у проблематизації цих концептуальних схем відіграла діяльність вчених Манчестерської антропологічної школи [Трубіна 2016]. Дослідження ідентичності мешканців вищезгаданих поселень привело Клайда Мітчелла та інших членів цієї школи к доказу того, що за своїм соціальним положенням та культурними практиками мешканці поселень мали небагато спільного з членами традиційних сільських племен. Однак у політичній практиці дихотомія модерності та традиції лягла в основу виключення за расовою ознакою.

Наріжним каменем імперського світогляду є лозунг «розділяй та володарюй». Постколоніальні теоретики справедливо пишуть про те, як впродовж кількох століть складалися епістемологічні та педагогічні практики вивчення, класифікації та впорядковування людства. Ідеї раси, класу, культури та нації уточнювалися, аби озброїти Захід, «і для розділення, і для утворення світу». Робінсон, зростаючи у південноафриканському Дурбані, бачила, як нерозривні модернізація та руйнація, амбіції і ціна, яку платять за їх втілення люди, розташовані внизу харчового ланцюга. Міське планування та підтримання порядку використовувались у Південній Африці як спосіб соціальної інженерії. Расово диференційоване громадянство відтворювалося на основі жорстко сегрегованого міського простору  [Robinson 1996: 294]. Поселення планувалися таким чином, аби етнічні відмінності поміж африканцями можна було матеріально втілити в їхній структурі, а підтримання порядку частково перекласти на начебто автономних «шефів» племен [Ibid.: 297]. Ця система почала давати збій, бо держава, захоплена видачею різноманітних перепусток мігрантам у міста, була не в змозі надати житло тим, кого вона оголосила «нелегальними» міськими жителями. У 1980-ті роки сформувалися демократичні рухи, під тиском яких уряд проголосив програму створення автономних міст-супутників як частину «впорядкованої урбанізації». Успіх цієї програми був лише частковим, і в багатьох містах сформувалися центральні «сірі» зони, з яких стрімко виїжджали білі люди. Громадські організації поселень висунули вимогу «єдиного» міста замість ізольованих районів, створених апартеїдом [Ibid.: 205]. У книзі Робінсон показує, що наростання протиріч міської політики апартеїду призводить до його кризи у 1990-ті роки, і що вирішення цих протиріч є запорукою життєздатності «постапартеїду».

В наступних роботах, особливо у «Звичайних містах: поміж модерністю та розвитком», дослідниця ініціює постколоніальну дискусію в урбаністичних дослідженнях, заявляючи, що «постколоніальний перегляд того, як розуміються міста і як уявляється їхнє майбутнє, давно було треба почати» [Robinson 2006: 2]. Інші міста повинні відігравати більш помітну роль в урбаністичній теорії. Депресивні та націлені на виживання, хаотичні та загрозливі, вони мають бути не тільки описані як екзотичний курйоз, але й бути проаналізовані як фундаментальний аспект глобальної урбанізації. Звертання до них має допомогти відповісти не тільки на питання, чим відрізняються, скажімо, африканські або південноазіатські міста, але й поставити більш загальні питання о сутності модерності, міського планування та управління, зв’язку поміж потоками глобалізації та умовами життя в глибині африканського чи євразійського континентів. Робінсон ставить, можливо, іще більш значуще питання: «Як розгляд різних міст та різних контекстів змінює теоретичні підходи?» [Robinson 2002: 549].

Натхненна постколоніальною критикою, вона пропонує «постколонізувати» міськи дослідження, аби кинути виклик «колоніальним та неоімперським владним стосункам, глибоко вкоріненим у припущеннях та практиках сучасної міської теорії» [Robinson 2006: 2]. Розділення, категоризація та побудова ієрархій — ось епістемологічні процедури, в яких проявляється колоніальна влада. Вона проявляється і в тому, що творці наративів про міста творчість та інновації передбачають лише у багатих західних контекстах. Ієрархії мають бути зламані: усі міста — звичайні, ординарні, і не варто ділити їх на маяки прогресу та провінційну глушину, вдатних творців та безнадійних наслідувачів. Робінсон, по-перше, ставить під сумнів корисність розділення міських досліджень на ті, що стосуються першого та третього світів, а по-друге, відмічає, що якщо міста першого світу розглядаються на основі теорії глобальних міст, то міста світу третього, що розвиваються, розглядаються на основі понять теорії розвитку. Робінсон наполягає, що це розділення, яким би воно не було популярним та наполегливо відтворюваним, завдає шкоди і міській теорії, і міській практиці, адже висловлює колонізаторське переконання в тому, що колонії приречені імітувати нововведення метрополії. Значущість здійсненого Робінсон аналізу полягає в тому, що вона пов’язала географію виробництва знання та постколоніальність, вживши постколоніальну критику євро-американської міської теорії, що вивела до рангу універсальних доволі провінційні, локальні випадки міського розвитку (перш за все Чикаго 1920-х), що лягли в основу відомої теорії. І Робінсон, і Рой (про аргументи якої йтиметься нижче) проблематизували саме універсальність західного світорозуміння в тій його частині, що стосується міст.

Робінсон піддала принциповій критиці парадигму глобальних міст на тій підставі, що їхня популяризація дослідниками та політиками, по-перше, лишає в тіні альтернативні версії урбанізації, по-друге, сприяє розповсюдженості уявлень о неповноцінних, тобто недостатньо великих та недостатньо розвинутих містах, по-третє, популяризує вузькоекономічний погляд на міста, тобто особливі показники, якими вимірюється успішність міського розвитку, в-четвертих, постачає хибні орієнтири для міської політики, призводячи й до нереалістичних очікувань та завищених стандартів [Robinson 2002]. Ця критика викликала енергійний опір. Представники цієї парадигми, віддаючи належне чіткості аналізу Робінсон та визнаючи, що поставлені нею питання, важливі в контексті початку двохтисячних, «легітимні, коли звернені за адресою» [Van Meeteren, Derudder, Bassens 2016: 249], наполягають, що, при всій популярності постколоніальної критики парадигми глобальних міст, яку Робінсон ініціювала, ця критика бореться із «солом’яним опудалом». Вона (критика) недостатньо враховує внутрішнє різноманіття цієї парадигми, лише обмеженим способом вступає з нею у діалог, і зрештою перетворилася на «притягнуті за вуха необговорювані трюїзми» [Van Meeteren, Derudder, Bassens 2016: 249].

Більш стримано висловилися ті урбаністи, що були переконані, що цілий ряд міст на Заході також не потрапляє на мапу популярних описів. Для Джеймі Пека таким містом є Ванкувер, для Юджина Маккана — Лексингтон (штат Кентуккі). Аргумент про те, що і прості західні міста треба «порахувати», описати та врахувати їхній досвід, пов’язаний, як нагадує Маккан, з силою репрезентацій [McCann 2004]. Книги, присвячені «тріумфу» міст, написані з опорою на всім відомі популярні метрополіси, краще продаються та забезпечують своїм авторам безбідне існування. Книги про умовні «Улан-Уде» чи навіть «Лексингтон» символічно важливі, але користуються дуже обмеженим попитом. Пек підкреслює, що хоча наше місцерозташування і впливає на наше ставлення до урбаністичної теорії, «критерієм теорій має бути пояснювальна точність по відношенню до різних випадків, а не тільки те, звідки ці теорії походять» [Peck 2015: 179]. Робінсон, одначе, не перестає повторювати, що це не має бентежити вчених, і закликає до «концептуального й методологічного експериментування», яке б зробило можливим «виникнення концептуальної інновації з будь-якої міської ситуації або процесу» [Robinson 2016: 3].

Разом із антропологами Джоном та Джин Комаровими [Comaroff, Comaroff 2003; 2006], Енн Столер [Stoler 2009], Каспером Поблоцкі [Pobłocki 2009] Робінсон прагне зламати «великі» наративи про колоніалізм. Такі наративи будуються на бінарних опозиціях і створюють узагальнені описи наслідків колоніалізму. Чорно-білий, дуальний, маніхейський світ колоніалізму, про який писав Фанон і який змальовували ранні постколоніальні автори, в цій традиції антропологічного та географічного аналізу поступається місцем конкретному розбору того, як створюються колоніальні простори перш за все в масштабі міста чи регіона. Прийшов час на основі уваги до нюансів показати, як по-різному люди опираються експлуатації, використовують доступний їм простір, оскаржують категорії, у які їх включають колонізатори.

Робінсон засмучує, що більшість моделей міського розвитку засновані на досвіді багатих західних міст та ігнорують досвід міст незахідних. Але ж міст, у яких переважають неформальна економіка та небагаті люди, в світі набагато більше. Виникає питання, чому ж тоді навіть у малих та віддалених містах влада воліє сподіватися на привернення інвесторів та туристів? Робінсон переконана, що і у випадку багатих західних міст покладатися лише на зовнішні джерела зростання — помилка [Robinson 2006: 165]. Залежність міст лише від кількох секторів розвитку загрожує кризами, які періодично й трапляються.

«Підтримуючий, сприяючий інфраструктурний розвиток та дозвільне, дозволяюче, партисипативне надання послуг могли б побудувати різноманітні звичайні міста для міських мешканців» [Ibid.],

— пише вона.

Нормативне звучання її міркувань іще сильніше сьогодні, десятиліття по тому після публікації книги: увага влади до розвитку інфраструктури, освіти та медицини стала ще слабшою, а «хайп» з приводу мегаподій і мегапроєктів, брендингу та маркетингу, туристів та інвесторів — повсюдним.

Поглиблюючи антиелітистську установку: Ананья Рой

Якщо антиієрархічна рішучість Робінсон підсилюється глибоким знанням міського життя в Південній Африці, то інший постколоніальний урбаніст — Ананья Рой — почала свою кар’єру в США з того, що присвятила докторську дисертацію місту свого дитинства — Калькутті. Контраст поміж впевненими аргументами урбаністичної теорії та відсутністю в Калькутті місцевої урбаністики, а також «орієнталістські» заклики її американських викладачів пояснювати все, що вона бачила в Калькутті, на підґрунті понять відомих теорій [Roy 2016: 200—203] спонукали її підсумувати польову роботу в Калькутті у книзі, назву якої можна прочитати і як «Реквієм за містом», і як «Місто-реквієм». Вона так пояснює свій задум:

«Мій реквієм написаний як пародія на уявлення о зазнаючих кризи головних містах третього світу, потребуючих діагнозу та реанімації. Але він написаний і з сумним усвідомленням, що тропи смерті та вмирання стали стандартними ідіомами критики і навіть життя в Калькутті»

[Roy 2003: х].

Історія колишньої індійської столиці (Делі став столицею Індії у 1910-му), яка залишається столицею штату Західна Бенгалія, включає найдовше в країні (1977-2011) правління демократично вибраного уряду лівого фронту на чолі з комуністичною партією. Сюди під час бенгальського голоду в часи Другої світової війни, а потім після розділення Пакистану та Індії і боротьби Бангладеш за незалежність стікалися численні біженці, як і до сьогодні прямують позбавлені землі селяни, це їх бачать туристи та дослідники животіючими на тротуарах та в оселях з картонних ящиків. Те, що цінують в місті одні (Калькутта — центр бенгальської мови та культури із сильною міською та регіональною свідомістю), байдуже надто зайнятим виживанням іншим. Комуністична партія індійських марксистів, що за час свого тривало правління відлякнула чимало зацікавлених в інвестиціях у місто корпорацій, здійснила і чимало соціальних реформ. У 1990-ті роки, коли неолібералізм продовжив переможну ходу планетою, міський уряд взявся залучати інвестиції з закордону та інших індійських штатів. Рой описує лівий уряд як «гегемонічних консолідаторів» [Roy 2006: 18], наміри яких скоротити бідність в штаті та місті так і залишилися намірами. Рой виявила, що місцеві правлячі комуністи майстерно маніпулювали цифрами звітів: приміром, коли федеральний уряд у 1997 році почав реалізовувати програму знищення бідності, вони зависили кількість бідняків у місті. Але міський уряд «забув» вкластися у фінансування статистичних служб, тому коли справа дійшла до складення списків бідняків, потребуючих субсидій федерального уряду, цього не вдалося зробити. Рой прекрасно показує, що бідність та інші соціальні біди мають бути перш за все вивчені, але вивчені прогресивним чином. Аналізуючи і політичний, і наявний академічний дискурс про бідність, вона бачить, що обидва вони виходять із розподільного розуміння бідності. В якості альтернативи вона пропонує «реляційне» розуміння бідності, яке рівною мірою включає увагу до боротьби за матеріальні та символічні ресурси. Ці ресурси включають, в свою чергу, політичний патронаж: якщо ти безземельний мігрант, без покровителів тобі не обійтися. Міграція поміж містом та селом особливо важлива для безземельних сільських мешканців, які складають найбіднішу групу у Західній Бенгалії.

Рой емпірично працює у «вузлах поля», тобто в поселеннях сквоттерів на околицях міста. Проблематизуючи умовність розрізнення поміж «міським» та «сільським», Рой проводить інтерв’ю зі 150 членами сімей, що мігрували у місто і що їздять до нього лише на заробітки. Там їм немає місця, тому вони живуть поруч із залізничними шляхами, поруч із калюжами затхлої води та сміттєзвалищами. Рой дала своїй книзі підзаголовок «Гендер та політики бідності», і, розбираючи, як в історіях людей відображаються складнощі пошуку роботи, вона показує і важливість жіночої праці для збереження сімей, і залежність працевлаштування від гендера. Якщо чоловіки час від часу наймаються на будівництва, можуть брати участь в місцевій політиці (про це нижче), то жінкам частіше достається хіба що продаж овочів та хатня праця. Одну зі своїх сільських респонденток Рой зустріла на залізничній станції: розповідь про жахливу смерть чоловіка, на якого напав тигр-людожер, її вразила, проте пізніше вона виявила, що вона часто звучить у промовах бідних сільських жінок, що їздять на заробітки в місто. В таких фантазіях вони знаходять розраду: втомлені заміжні робітниці втішаються уявними сценами жахливої смерті своїх чоловіків у лапах безжальних хижаків. Принизливо усвідомлювати, що, доки їхні живі чоловіки воліють ніде не працювати, жінки, відпрацювавши зміну у заможних міських домах, повертаються у вічно переповненому поїзді до села, де їм треба готувати обід та піклуватися про підтримання домашнього добробуту. У відповідь на подив Рой (то вона вдова чи заміжня?) респондентка відповіла:

«Я мушу готувати для свого єдиного чоловіка, того, якого щодня з’їдає тигр-людожер, доки я чекаю на цій станції, спрагла та запилена, доки я задихаюсь у поїздах та їду крізь голі поля. Він вмирає щодня, доки я перетинаю цей простір»

[Ibid.: 190].

Рой розбирає міське планування, протиставляючи «кондовілі», зведені урядом за підтримки комуністичної партії, та сквоттерське поселення Джамунанагар. Нові індійські комуністи, вивчивши неоліберальні уроки, використовують модифіковані закони для апропріації приватної землі та реалізують «гегемонічний проєкт містобудування» [Ibid.: 186]. В Калькутті правлять еліти, чоловіки та індуїсти. Змова поміж Конгресом Індії та Комуністичною партією призводить до того, що людей виганяють зі сквоттерських поселень. Інше місце можна було знайти, тільки покладаючись на міських «патронів». Враховуючи, що дослідження було проведено наприкінці 1990-х, а книга вийшла 2003 року, хочеться віддати належне інтуїції Рой, яка задовго до сьогоднішньої активної критики, спрямованої проти неолібералізму, випрацювала письменницький стиль, що йде всупереч неоліберальному дискурсу тріумфу міст, очищених від бідності за рахунок створення фасадів добробуту — набережних, торгівельних та культурних центрів, пішохідних вулиць. За виключенням кількох статистичних таблиць, вся книга побудована на рефлексії особистих зустрічей автора з інформантами, включаючи епізод зіткнення її машини з шофером із мешканцями нетрів. «Я задихалася від екзистенційної ваги моєї класової позиції», — пише з цього приводу Рой [Ibid.: 76]. Книга включає півтора десятки фотографій, де люди зображені на тлі помешкань та доріг, таких важливих для заробітку — чоловіки-продавці овочів, дівчата по дорозі до батьків, що мешкають у селі, жителі поселення на березі каналу, у який скидаються каналізаційні води, робітниці, що ледве помістилися у тамбур вагону, бідняки, що сплять на бетонній підлозі щойно зведеного для середнього класу ринку.

Серед цих світлин є декілька, зроблених Рой в 1997 році на щорічному Книжковому ярмарку. Вона розповідає про свою польову роботу на цьому важливому фестивалі, протиставляючи відомі всесвітні виставки на межі ХІХ та ХХ століть, що символізують екзотизуючу владу метрополії та «незграбні виставкові павільйони Калькутти» [Ibid.: 2]. Варто відмітити, що бенгальці та індійці пишаються цією виставкою: вона призначена для публіки, а не для книготорговців. У переліку найбільших виставок світу вона описується як «найбільша в світі неторгівельна виставка, найбільша в Азії та найбільш відвідувана виставка (2,5 мільйони відвідувачів)» [1]. Виставку щороку присвячено певній країні, в 2018 році такою країною була Франція, як і двадцять років тому — в 1997-му. На вебсайті виставки про 1997 рік говориться наступне: «Пожежа 1997 року. Виставку того року відкривав Жак Дерріда, всесвітньо відомий своєю теорією деконструкції. Після того, як виставку відновили, відомий поет Аннадашанкар Рой пожартував, що, оскільки ми не віримо у теорію деконструкції, ми в змозі реконструювати ярмарок» [2]. Виставку полюбляють містяни, багато з них не уявляють без неї культури міста, але в нарративі Рой мені здається особливо цікавою не тільки іронія, з якою вона описує західноцентричний імітаторський запал організаторів, але й те, що вона пише про участь у виставці Дерріда. Імітаторські зусилля організаторів проілюстровані на фото павільйону Бангладеш, де ми бачимо муляжі будівлі Національної асамблеї Луїса Кана, Ейфелевої башти, Тріумфальної арки та арки «Монмартр», що височують над неасфальтованою доріжкою. Запрошення Дерріда було частиною задуму продемонструвати залучення Бенгалії до світового книжкового виробництва, і Рой розповідає, як філософа використали організатори. Мало кого цікавило, що його промова була присвячена «стану брехні та брехні держави», важливо було інше: він був присутній на сцені, коли рекламувалися мемуари головного міністра Басу, зворушливо названі «З народом». Рой безжально пише:

Глобальне прийшло у 1997 році до Калькутти не у формі французького деконструктивізму, здатного викрити натягнуті та приховані смисли лівого руху, а, скоріше, як капіталістичний консюмеризм: продаючи книги та уявляючи міста. В решті-решт, таким в новому тисячолітті і має бути обличчя комунізму: йому зручно і з глобальним капіталізмом, і з місцевими людьми. Те, що в центрі цього сценарію був Басу, а не Дерріда, було вельми передбачувано. Лівий фронт святкував рекордну двадцяту річницю правління у Західній Бенгалії…» [Ibid.: 10].

Інша значуща деталь: автор біографії головного міністра Басу — професор англійської літератури місцевого університету — кілька місяців потому був нагороджений ділянкою цінної землі [Ibid.: 11]. Рой також згадує, що філософ Дерріда до Калькутти приїхав у компанії філософа та письменниці Елен Сіксу, що в кращих патріархальних традиціях було проігноровано організаторами. Мені подобається, що в тексті книги автор обходиться з відомим філософом без захоплених зітхань, щиро відтворюючи проблематичний контекст, у якому автор промови про «брехню держави» змушений був знаходитись. Якщо біограф Дерріда [Peeters 2013: 134] пише про тріумфальний прийом «гуру деконструкції» в Бомбеї та Делі і згадує подорожі мислителя в наступні місяці у Дублін та Балтимор, Монреаль та Мадрид, Стамбул та Турін, Пізу і Лондон, то Рой показує, яке місце його коротка зупинка в Калькутті в рамках амбіціозного глобального туру займала у конкретному міському політичному та інфраструктурному ландшафті, який зміст вона отримала в нарративі про новітню міську історію. Книжкова виставка того року згоріла вщент: єдина пожежна машина не мала доступу до води. Цей контраст поміж астрономічними гонорарами приїжджих зірок та гнітючими прогалинами в місцевій інфраструктурі здається мені болісно знайомим.

Усвідомлення двозначності польової роботи чи виступів вченого, що приїхав з Заходу до того чи іншого «не-Заходу» об’єднує Рой та Співак, про яку Рой пише як про ту, що рефлектує з приводу «співучасті, участі та привілеїв» та закликає до етики відповідальності «співучасницького (пост)колоніального суб’єкта» [Roy 2006: 25]. Епізод з Дерріда — глобальною академічною зіркою, яку місцеві корумповані комуністи використали на власний розсуд, — частина загальної антиелітистської установки, що споріднює багатьох представників постколоніальних міських досліджень. Російські міськи уряди, і перш за все московський, також доволі успішно використовують глобально відомих урбаністів для легітимації своєї діяльності. Є еліти серед людей та еліти серед міст, і вищенаведений фокус на відомих метрополісах — частина такого урбаністичного елітизму. Лідери постколоніального урбанізму — Абду Малік Сімоне, Колін Макфарлейн, Айхва Онг, Карлос Вайнер — намагаються поширити нову політику визнання місць та просторів, що поки знаходяться на периферії політичної та академічної уваги.

Попередні підсумки

Оцінити дистанцію, що відокремлює сьогоднішнє міське знання від наївно-західноцентричного, допоможе коротка відсилка до книги французького планувальника П’єра Мерліна, який так пояснив у 1969 році свій намір проаналізувати нові міста на Заході:

«Лишаючи обабіч недорозвинені країни, де питання міського планування ставляться геть інакше, а отже там мало чому можна навчитися, було вирішено розглянути приклади нових міст, збудованих у Сполучених Штатах — на землі вільного підприємництва, автомобілів та приватних будинків»

[Merlin 1971: 180].

Сьогодні міста «недорозвинених» країн детально описані, чим активно займається і ряд американських урбаністів, і робота з їх вивчення привела до проблематизації епістемологічних засад теорій про міста. Переглядаються канони урбаністики, ставляться під питання її основні поняття, на конференціях розгораються дебати про те, до якої міри, наприклад, термін «передмістя» придатний для розгляду того, що відбувається у містах Індії чи Колумбії. Епістемологічна рефлексія вчених включає тривоги щодо того, що досвід та знання незахідних людей можуть бути спокійно привласнені західними дослідниками, тоді як самі фундаментальні структури нерівності як поміж регіонами світу, так і поміж людьми, що продукують знання, залишаться незачепленими. «Нетрі» сьогодні в моді: про них знімають кіно, до них організовують популярні туристичні маршрути, там працює багато НПО та підприємців різного ступеню сумлінності, і, звісно, в академічній урбаністиці також можна легко відстежити сліди популярності Глобального Півдня у грантодавців. Усвідомлюючи неминучість амбівалентних ситуацій, в тому числі можливості бути в різні способи використаними університетськими адміністраціями, урядами, фондами та іншими інституціями, що беруть участь у привласнені символічних прибутків від прогресивного порядку денного, передові постколоніальні урбаністи продовжують йти вперед. Рахунок цих чудових спеціалістів сьогодні йде на дюжини, і я зосередилась у статті на двох жінках — Робінсон та Рой, — тому що захоплююсь їх роботою. Квітучі, харизматичні та хронічно, як і всі ми, зайняті, з частими виступами на конференціях та роботою в редакціях найкращих журналів, вони увійшли до числа найбільш цитованих урбаністів, продуктивно працюючи з досвідом тих незвичайних місць, звідки вони самі походять. Різні історії та контексти у тій традиції постколоніального урбанізму, що створили вони та їхні колеги, осмислені як такі що утворюють довгі сполучення та великі мережі залежностей і впливів, що до них входять. Вплив цієї традиції проявляється в тому, що проблематика «міста» стає нерозривно пов’язаною з рефлексією про розуміння світу в цілому і значення дослідження, теорії та знання. І якщо виклики колоніального проєкту — епістемологічні та політичні тривоги щодо того, чи не відбувається привласнення права представляти околиці (чи просто присвоєння цих околиць) привілейованими інститутами та суб’єктами — переслідують і цю традицію, то, до її честі, вона приймає ці виклики.

Текст: Олена Трубіна

Переклад та редагування: Євгенія Селезньова, Дар’я Трапезнікова


Бібліографія

[Трубина 2016] — Трубина Е. «Мост» Макса Глакмена: соединяя антропологические традиции // Этнографическое обозрение. 2016. № 5. С. 90—102.

(Trubina E. «Most» Maxa Gluckmana: soedinyaya academicheskie traditsii // Etnograficheskoe obozrenie. 2016. № 5. С. 90—102.)

[Bhabha 1994] — Bhabha H.K. The Location of Culture. London, UK: Routledge, 1994.

[Brenner, Schmid 2015] — Brenner N., Schmid C. Towards a New Epistemology of the urban? // City. 2015. Vol. 19. № 2—3. P. 151—182.

[Christophers 2007] — Christophers B. Ships in the Night: Journeys in Cultural Imperialism and Postcolonialism // International Journal of Cultural Studies. 2007. Vol. 10. № 3. P. 283—302.

[Comaroff, Comaroff 2003] — Comaroff J., Comaroff J. Ethnography on an Awkward Scale Postcolonial Anthropology and the Violence of Abstraction // Ethnography. 2003. № 4. P. 147—179.

[Comaroff, Comaroff 2006] — Comaroff J., Comaroff J. Law and Disorder in the Postcolony. Chicago, Illinois: University of Chicago Press, 2006.

[Gregory 2004] — Gregory D. The Colonial Present. Cambridge: Blackwell, 2004.

[Grosfoguel 2008] — Grosfoguel R. Latin@s and the Decolonization of the US Empire in the 21st Century // Social Science Information. 2008. Vol. 47. № 4. P. 605—622.

[Jazeel 2018] — Jazeel T. Urban Theory with an Outside // Environment and Planning D: Society and Space. 2018. Vol. 36. № 3. P. 405—419.

[King 1995] — King A.D. Re-presenting World Cities: Cultural Theory/Social Practice // P.L. Knox, P.J. Taylor (Eds.). World cities in a World System. Cambridge: Cambridge University Press, 1995. P. 215—231.

[McCann 2004] — McCann E. Urban Political Economy Beyond the “Global City” // Urban Studies. 2004. Vol. 41. № 12. P. 2315—2333.

[McClintock 1992] — McClintock A. The Angel of Progress: Pitfalls of the Term “Post-Colonialism” // Social Text. 1992. № 31/32: Third World and Post-Colonial Issues. P. 84—98.

[Merlin 1971] — Merlin P. New Towns: Regional Planning and Development. London: Methuen, 1971.

[Peck 2015] — Peck J. Cities Beyond Compare? // Regional Studies. 2015. № 49 (1). P. 160—182.

[Peeters 2013] — Peeters В. Derrida: A Biography. Cambridge: Polity, 2013.

[Pobłocki 2009] — Pobłocki K. Whither Anthropology Without Nation-state? Interdisciplinarity, World Anthropologies and Commoditization of Knowledge // Critique of Anthropology. 2009. Vol. 29. № 2. P. 225—252.

[Quijano 2007] — Quijano A. Coloniality and Modernity/ Rationality // Cultural Studies. 2007. Vol. 21. № 2-3. P. 168—178.

[Robinson 1996] — Robinson J. The Power of Apartheid: State, Power and Space in South African Cities. Oxford: Butterworth Heinemann, 1996.

[Robinson 2002] — Robinson J. Global and World Cities: A View from off the Map // International Journal of Urban and Regional Research. Vol. 26. № 3. P. 531—554.

[Robinson 2006] — Robinson J. Ordinary Cities. Between Modernity and Development. London: Routledge, 2006.

[Robinson 2016] — Robinson J. Thinking Cities Through Elsewhere: Comparative Tactics for a More Global Urban Studies // Progress in Human Geography. 2016. Vol. 40. № 1. P. 3—29.

[Roy 2003] — Roy A. City Requiem, Calcutta: Gender and the Politics of Poverty. Minneapolis: University of Minnesota Press, 2003.

[Roy 2006] — Roy A. Praxis in the Time of Empire // Planning Theory. 2006. № 5 (1). P. 7—29.

[Roy 2016] — Roy A. Who’s Afraid of Postcolonial Theory? // International Journal of Urban and Regional Research. 2016. Vol. 40. № 1. P. 200—209.

[Sheppard et al. 2013] — Sheppard E., Leitner H., Maringanti A. Provincializing Global Urbanism: A Manifesto // Urban Geography. 2013. Vol. 34. № 7. P. 893—900.

[Spivak 2003] — Spivak G.C. Death of a Discipline. New York: Columbia University Press, 2003.

[Stoler 2009] — Stoler A. Along the Archival Grain: Epistemic Anxieties and Colonial Common Sense. Princeton: Princeton University Press, 2009.

[Van Meeteren, Derudder, Bassens 2016] — Van Meeteren M., Derudder B., Bassens D. Can the Straw Man Speak? An Engagement with Postcolonial Critiques of “Global cities” research // Dialogues in Human Geography. 2016. Vol. 6. № 3. P. 247—267.

[1] Economic Times (the author is unknown). To find the world in books, here’s a list of book fairs in the world // Economic Times. 2017. October 01. https://economictimes.indiatimes.com/magazines/panache/to-find-the-world-in-books-heres-a-list-of-book-fairs-in-theworld/articleshow/60894462.cms (accessed 23 September 2018).

[2] Kolkatabookfair 2018 http://kolkatabookfair.net/kolkata-book-fair/history-2/ (accessed 23 September 2018).