Коли ми говоримо про відмінності монотеїзму та політеїзму, слід пам’ятати, що найпростіше їх пояснення є сутнісно конфесійним і відображає християнський або просвітницький постхристиянський погляд на інші релігії. У контексті сакральної географії моно- та політеїзм слід сприймати як способи об’єднання різних спільнот в один життєвий простір. Адже в домодерні часи спільноти відрізнялися перш за все за своїми релігійними переконаннями, а не не національними, мовними чи ще якимись.

Монотеїзм і політеїзм в очах європейців

Обидві ці категорії часто використовуються для визначення релігії в залежності від кількості божеств, у яких вірять її адепти. Насправді це лише два нібито протилежні терміни з великої кількості. Якщо люди вірять в одне божество, то це монотеїзм, а якщо в кілька — це політеїзм, якщо одне божество є головним над іншими, а потім його син посідає його місце — йдеться про генотеїзм, а коли всі божества є еманаціями одного надбожества або принципу — це супратеїзм.

Це технічні визначення, кожне з яких відображає у спрощеному вигляді якусь міфологічну систему. Так, класичний генотеїзм — це давньогрецька міфологія, а класичний монотеїзм — це близькосхідні системи вірувань, і не лише юдаїзм, а й культ Ваала, який із ним конкурував. Але варто розуміти, що всі ці поняття не пояснюють реальність як таку, а пропонують методологічні рамки для пояснення релігійних феноменів. Певну течію зараховували до релігійного на підставі подібності до християнства і місця, яке вона займала в житті європейців XIX століття.

Саме у той період почалися системні спроби відповісти на питання про закономірності релігії як такої. Намагання пояснити релігію виникло в середовищі вірян — теологів або місіонерів, представників колоніальних адміністрацій тощо. Дуже часто їхні підходи були пов’язані із практичними потребами — керувати підкореними іновірцями, поширювати власну релігію там, де раніше панувала якась інша.

 

Моно-Полі-Я: просторовий погляд на політеїзм

Деякі релігії вважалися нижчими через меншу схожість із християнством, а якісь — вищими через монотеїстичність не лише для задоволення потреб колоніального адміністрування. Зіграла роль також приналежність дослідників до західного (пост)християнського світу. Регіон Близького Сходу був дуже цікавим для релігієзнавців, тому що звідти пішло християнство. Також ключові тексти регіону — Біблія та Коран — були здавна відомі європейцям, і саме під їхнім впливом мислення жителів Близького Сходу набуло монотеїстичного характеру.

Європейські дослідники часто приписують неєвропейським релігіям більш-менш випадкові риси. Водночас вони намагаються простежити закономірності та подібність до звичних форм релігійності й акцентують увагу на незвичних, відмінних моментах. Зокрема зіткнення європейців із китайською культурою сформувало уявлення про конфуціанство як дещо спотворену форму релігійної етики, близької до християнства, тоді як даосизм (у тому числі й через формування думки про нього на підставі ставлення конфуціанців) став вважатися язичництвом та ідолопоклонством.

При цьому ані сучасні китаєзнавці, ані сучасне місцеве законодавство про свободу совісті часто взагалі не зараховують конфуціанство до релігій, а тим більше не вважають його сутнісно близьким до християнства. Утім, тема знайомства європейців із так званими «східними релігіями» й інтерпретації останніх як більш чи менш наближених до християнського монотеїзму заслуговує на окрему статтю.

Два підходи до моно- та політеїзму

Поширеними та водночас небезпечними є підходи до монотеїзму та політеїзму, які намагаються співставити їх у історичному ключі. Перший підхід каже, що релігія поступово еволюціонує від політеїзму до монотеїзму. Цей підхід гарно зайшов на межі ХІХ-ХХ століть, бо він співпав із загальним трендом на еволюціонізм і спрямованість у майбутнє. Модерному світогляду, зокрема й релігійному, і навіть езотеричному, характерні радикальний майбутнєцентризм і минулофобія.

У прочитанні християн-еволюціоністів (такі теж є, дуже яскравий приклад — П’єр Теяр де Шарден) народи поступово еволюціонували від політеїзму як природної релігії до здатності зрозуміти монотеїстичну істину християнства. Тоді поступово монотеїзм зайняв місце політеїзму, а на зміну недосконалому монотеїзму середньовіччя прийшов рафінований монотеїзм антитринітарного протестантизму.

На думку еволюціоністів-атеїстів, які намагалися пояснити релігію як форму соціальної організації, еволюція відбувається від політеїзму як чогось низового, несистемного та слабко ієрархізованого до монотеїзму як централізованої ієрархічної системи, яка відповідає абсолютизму в урядуванні. А потім, коли суспільство розвинулося ще більше, на зміну монотеїзму християнства приходить атеїзм постхристиянства.

Обидві ці теорії є ще й зручними в поясненні експансії європейської цивілізації. І західне християнство, і атеїстичне просвітництво мають привести всі народи світу до ідеального стану, яким є західноєвропейське суспільство. Можна почекати, поки всі дійдуть до цього природним шляхом, але це довго і не кожному під силу. Швидше привести нерозвинені народи до ідеального стану силоміць, для їхнього ж блага.

Другий підхід за походженням теж є християнським. Він каже, що релігія поступово деградує від монотеїзму до політеїзму, і це її природна ентропія. Християнський монотеїзм є божим дивом, коли вкрай здеградованому людству заново відкрилася первісна монотеїстична істина.

Моно-Полі-Я: просторовий погляд на політеїзм

Цей підхід відомий як прамонотеїзм, Urmonotheismus, або первісний монотеїзм. Він теж спирається на історичні приклади, зокрема на наявність верховного божества у загалом політеїстичних системах африканських і австралійських релігій. Його засновником вважається німецький богослов і місіонер Вільґельм Шмідт, але його попередниками були німецькі романтики ХІХ століття, зокрема й видатний Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ.

Теорія прамонотеїзму також дуже зручна для християнських дослідників, адже ніхто не скасовував процес творіння. Навіть якщо людина якось змінювалася разом зі своєю релігією протягом історії, християни все ж не можуть припустити, що Адам був меншим монотеїстом, ніж Мойсей. А так усе сходиться — після Адама людство деградувало, а потім із Христом знову піднялося.

Монолатрія, генотеїзм, міфологія

Розмежування монотеїзму та політеїзму є радше теологічним конструктом, який покликаний підкреслити специфіку авраамічних релігій. Більш поміркована термінологія, яку ввели світські дослідники, почала формуватися навколо терміну «генотеїзм». Його впровадив один із перших релігієзнавців — Макс Мюллер, хоча джерелом цієї теорії був, імовірно, знову ж таки німецький романтизм, зокрема Фрідріх Шеллінґ, лекції якого з філософії міфології Мюллер відвідував у Берліні.

Моно-Полі-Я: просторовий погляд на політеїзм

Сутність генотеїзму, або монолатрії, полягає в тому, що люди визнають існування надприродних сил і навіть різних божеств, але лише одне божество є найвищим, гідним поклоніння. Монотеїстичний Бог є метафізичним, тоді як генотеїстичний Бог — міфологічним, тобто має свою історію, а не перебуває у вічності. Верховне божество генотеїзму може змінюватися з часом або у просторі. Тобто в одному й тому самому давньогрецькому світі десь на Олімпі верховним Богом може бути Зевс, а в Ольвії — Ахілл, хоча Зевса там теж можуть шанувати. Та й сам Зевс довго й важко йшов до того, аби стати верховним Богом олімпійців.

Монолатрія є результатом сприйняття спільнотою одного божества як власного покровителя, з яким укладається завіт. Гарний приклад дає Біблія, де історія єврейського народу подається як постійні спроби звернутися до інших богів. Наявність інших об’єктів шанування не заперечується, але постійно підкреслюється необхідність звертатися до Бога Ізраїлева, а не до чужих богів.

До речі, послідовники інших богів регіону дзеркально закликали вшановувати лише їх і навіть навертали інші народи у свій монотеїстичний культ. Згадаємо лише спробу римського імператора Геліогабала запровадити монотеїстичний культ сирійського Елагабала в самому Римі вище від культу Юпітера.

Розмова про монолатрію має враховувати також, що в античному світі існувало принаймні кілька рівнів релігійності. Тадей Зелінський виокремлює у грецькій релігії офіційні культи (Зевса Олімпійського, Паллади Афінської, Аполлона Дельфійського) та містеріальні течії (елевсинські, орфічні містерії; можна додати туди містерії Мітри, Діани та інші).

Приналежність до першого типу культів та обов’язок його відправляти були пов’язані із громадянством полісу, бо зазвичай у кожному полісі було власне верховне божество-покровитель. Приналежність до містеріального культу була пов’язана з ініціацією, і кожна ініціатична течія зосереджувалася лише на одному міфі, а часто й на одному божестві, також відсуваючи інші божества пантеону на другий план.

До цих двох живих релігійних гілок можна додати ще дві, умоглядні. Першою є поетична міфологія, відома нам із творів Гомера чи Гесіода. Ось тут дійсно існує різноманіття богів, які мають свою генеалогію й історію взаємин. Але ця міфологія не мала канонічного статусу та не була пов’язана з конкретними релігійними культами, намагаючись об’єднати їх усі в умоглядну єдність.

Друга гілка — філософська, пов’язана із платонічною традицією, і вона до політеїзму ставилася з певною зневагою. Навіть коли на публіку платоніки визнавали наявність офіційних богів, усередині своєї школи вони проповідували одиничність Блага, Першодвигуна, тобто множинні міфологічні боги не стосувалися справжньої теології.

Римська міфологія, за словами Йорга Рюпке, не мала навіть такої сталої структури й ієрархії богів, яку завдяки Гомеру мала грецька. Поклоніння тим чи іншим богам, встановлення їхніх храмів у Місті залежало здебільшого від готовності їхніх послідовників вкладати ресурси в поширення власного культу.

Рюпке називає римську релігію «абсорбційною». Кожна спільнота мала право ставити вівтарі на честь свого бога, але для цього магістрат мав укласти з останнім певного роду угоду, включивши до офіційного календаря та надавши його служителям офіційного статусу (іноді, до речі, і офіційних професій та грошового забезпечення). Так, дендрофори — служителі культу Кібели — також несли в містах обов’язки пожежних.

З іншого боку, римський приватний і публічний простір був насичений надприродними істотами, які відповідали за різноманітні об’єкти, — пенати, лари та інші. Вони не мали антропоморфних чи зооморфних образів, часто навіть імен і статі. Але це формувало загальне відчуття сакральності простору та наявності відповідників кожної речі в сакральному світі, яке існувало в премодерну добу та не стосувалося політеїзму в загальновживаному значенні.

Моно-Полі-Я: просторовий погляд на політеїзм

Богокрадіння та теодипломатія

Специфіка ставлення до сакрального у світі, де боги визнавалися реальними учасниками суспільного життя, призводила до речей, для сучасної людини незрозумілих і дивних, наприклад, викрадення чи переманювання божеств.

Римляни неодноразово зверталися до подібної тактики у своїй політиці та військовій дипломатії. Наприклад, коли в 204 році до н.е. Рим учергове перебував у війні з Карфагеном, римляни звернулися по допомогу до Пергамської богині Кібели. Її престол привезли до Рима з Пергама, урочисто встановили 9 квітня на Палатинському пагорбі. Уже незабаром видатного Ганібала було відкликано із його військом до Африки, де в битві при Замі римляни перемогли його. Вшановуючи Публія Корнелія Сципіона, римляни так само віддали шану і богині, заснувавши на честь її прибуття до міста квітневе свято Мегалезії.

Більш відоме світо Сатурналії так само було встановлене за часів Пунічних війн, але тут Рим учинив ще хитріше. На думку деяких істориків, це свято було покликане привернути прихильність верховного Бога карфагенців Баал-Хаммона, якого за кривавість культу римляни порівнювали із власним Сатурном. Культ передбачав криваві жертви та гладіаторські ігри, а приводом запровадити гарні стосунки з карфагенським богом стала гучна поразка римлян від його війська при Тразименському озері в 217 році до н.е.

Практика присвоювання богів відома не лише Риму, вона неодноразово згадується в Біблії. Зокрема, цар Соломон — вірний і незрівнянно мудрий прихильник монотеїстичного культу в молодості, став набагато лояльнішим до чужинницьких богів, вступивши в династичні шлюби із представницями інших держав (1 Цар.11:1-10). 1-ша Книга Царів розповідає, що Соломон збудував жертовники для чужинницьких богів на пагорбі напроти Єрусалиму, маркуючи пагорб як важливу з точки зору сакральної географії локацію, де розташовані визнані офіційною владою культові споруди. Слід зазначити також, що Соломон розташовував вівтарі на честь інших богів не на тому ж пагорбі, де знаходився Храм Бога Ізраїлева, вочевидь, намагаючись уникнути конфліктів між культами.

Моно-Полі-Я: просторовий погляд на політеїзм

Біблія також наводить приклади викрадення матеріальних символів божественної присутності. Наприклад, щоби перетягнути на свій бік єврейського Бога, філістимляни під час війни взяли в полон Ковчег Завіту й розмістили його в храмі Дагона (1 Сам. 5:1-2). Ще раніше відбулася відома історія, коли дружина патріарха Якова Рахіль вкрала у свого батька фігурки його богів, коли їхала з дому (Бут. 31:19). Тобто і в близькосхідному суспільстві ідея звернення до чужих богів не була чимось абсурдним, а радше засуджувалася через необхідність дотримуватися завіту із власним Богом.

На цих прикладах ми можемо побачити, що нерідко не політеїзм еволюціонує в монотеїзм, а монотеїстичні культи зливаються в політеїстичну офіційну систему внаслідок об’єднання їхніх послідовників у єдине суспільство. При цьому у кожного культу залишається власна гільдія служителів, які відповідальні саме за відправлення цього культу, а не всіх разом.

Два типи приєднання спільнот

Отже, розділення релігійності на монотеїзм і політеїзм є радше теологічним конструктом, який мав на меті продемонструвати відмінність християнства та язичницьких релігій. Говорити про еволюцію політеїзму в монотеїзм важко, як і загалом про еволюцію людського суспільства, бо еволюціонізм потребує телеологічного погляду на суспільні процеси, які закономірно рухаються в напрямку якоїсь визначеної мети. Царство Боже, Страшний Суд, Диктатура Пролетаріату чи Тисячолітній Райх — хто зараз візьметься визначити мету історичного процесу?

Моно-Полі-Я: просторовий погляд на політеїзм

В якості робочого узагальнення можна визначити тренд на включення окремих релігійних течій у політеїстичний пантеон внаслідок розростання й експансії централізованої держави як свідчення повноти прав спільноти, що цю релігійну течію сповідує. Якщо в біблійному переказі це згадується лише побіжно, то в більш підкріпленій джерелами римській історії цей процес інкорпорації богів до єдиного пантеону представлений чіткіше.

Інкорпорація східних божеств до римської релігії та постання загальноеллінської міфології з релігійних культів окремих полісів є виявом інклюзивної або абсорбційної релігійності. Вони були відповідями на процеси централізації, включення нових регіонів і спільнот до єдиного простору. Натомість ексклюзивістський монотеїзм, який не приймав до офіційного культу інших богів, супроводжував розвиток через експансію, коли не приєднані спільноти включалися до домінуючої, а правила домінуючої спільноти поширювалися на життя приєднаних.

Античний політеїзм функціонально є несекулярним і неприватизованим аналогом свободи віросповідання. Адже модерна свобода совісті так само передбачає наявність в одному суспільстві різних релігійних практик, тільки не в суспільному вимірі, а в приватному. Натомість антична держава була релігійною, релігія була там важливим державним інститутом. Тож представництво божества, яке вшановувала та чи інша спільнота, було логічним, як сьогодні посольство чи дім культури національної меншини.

Таким чином, держава давала право всім громадянам зберігати власну ідентичність і відправляти звичний культ. Пантеон же отримував нового патрона, що в умовах постійних війн було для держави не зайвим. Конфлікти виникали лише у випадках, коли нові громадяни чи підкорені народи не хотіли відправляти державний культ поряд із власним, що ставало приводом для звинувачень у нелояльності до держави та подальших гонінь. Це відчули на собі християни та іудеї.

Текст: Руслан Халіков